Читать онлайн книгу "Візит до Імператора"

Вiзит до Імператора
Марина та Сергiй Дяченко


Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв
Ця збiрка малоi прози Марини та Сергiя Дяченкiв, якi на конференцii фантастiв «Єврокон-2005» отримали звання «кращих письменникiв-фантастiв» Європи, мiстить рiзноманiтнi оповiдання про свiти, якi схожi й не схожi на наш. Але фентезiйний свiт – лише тло, головне для авторiв – стосунки мiж героями, якi вирiшують багато питань: чи може щось виправдати самогубство, чи можна переграти зроблений крок? чому всi прийнятi на роботу в фiрму повиннi стригтися в однiй перукарнi? що б трапилось, якби у середньовiччi були комп'ютери: лицарi воювали чи грали?..





Марина та Сергiй Дяченки

Вiзит до Імператора



Серiя «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв» заснована у 2017 роцi



Переклад з росiйськоi І. М. Алексеевоi



Художник-iлюстратор Н. Є. Нiкiтiн

Художник-оформлювач Н. С. Галавур



© І. М. Алексеева, переклад украiнською, 2019

© Н. С. Галавур, художне оформлення, 2019

© Н. Є. Нiкiтiн, iлюстрацii, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




Аптека[1 - © М. та С. Дяченки, 2009]


Що б ми робили, якби не аптека?! Нервували, хвилювалися i… хворiли. Шкода тiльки, що найдiевiшi лiки вiдпускаються за рецептом – щоб не ковтав iх кожен i будь-коли.

Ось, скажiмо, Ангелiна Петрiвна. У неi на роботi начальник був прискiпливий, повсякчас прискiпувавсь та органiзовував iй мобiнг. Вона прийняла пiгулку, щоб не нервувати, i начальника посунули, а на його мiсце висунули Ангелiну Петрiвну. І вона тепер вдоволена, не нервуе.

Або Вiрочка. Галасливi сусiди за стiною не давали iй спати: то караоке влаштують серед ночi, то собака iхня вие. Вона прийняла пiвпiгулки всього – й сусiди виiхали у довге вiдрядження, а iхня квартира залишилася порожня.

Петров посварився з тещею, ковтнув порошок – i теща сама прийшла миритися. У Юлi алергiя на тополиний пух, прийняла антигiстамiнне – i всi тополi в iхньому районi спиляли.

Хоча iнодi бувають i побiчнi ефекти: Дiма Грищенко замордувався вже ремонтувати свою автiвку. Прийняв пiгулку вiд нервiв – i автiвку… викрали.

А мене повсякчас непокоiть свiтова економiчна криза, свинячий грип i екологiчна обстановка. Пiду до лiкаря, нехай призначить менi щось дiеве.

Щоб спати спокiйнiше.




Баскетбол[2 - © М. та С. Дяченки, 2001]


– Це Сашко, – сказав той, хто стояв у Антона за лiвим плечем.

Сашко був двометровим худорлявим хлопцем у жовтiй вилинялiй майцi з цифрою «дев’ять» на животi.

– А це Людовик.

Людовик сидiв на камiнцi у тiнi паркану, що похитнувся. Окуляри в тоненькiй гнутiй оправi раз у раз зсовувались йому на нiс, i вiн час вiд часу закидав голову, щоб повернути iх на мiсце. Антон не мiг вiдвести очей вiд цих окулярiв – його нiби тягли за погляд, немов за ниточку. Людовик посмiхнувся та пiдморгнув крiзь каламутне скло, i вiд цiеi посмiшки i цього пiдморгування у Антона дрижаки пiшли по шкiрi.

– …А це м’яч.

Помаранчевий м’яч дзвiнко пiдстрибнув, i Антон машинально спiймав його. Вiдчув пухирцi на гумовiй поверхнi – знайомий дотик, що нагадав про щось добре. Щось iз давнього славетного часу.

– Сашко у нас грае з Людовиком, а ти будеш грати зi мною. – Той, хто стояв за спиною у Антона, вийшов нарештi на свiтло. Пiдняв голову, мружачись подивився на небо:

– Ну й пекло сьогоднi… Ну, пiшли.

Вiн називався Мелом, був невисокий – у всякому разi, порiвняно з Антоном i Сашком. Був одягнений у помаранчеву футболку з жовто-бiрюзовим малюнком на грудях: натюрморт iз двох груш i неприродно синьоi сливи. Його джинси були пiдкоченi до щиколоток i вiдкривали погляду величезнi бiлi кросiвки.

– А ось наше поле. Подобаеться?

Баскетбольний майданчик був повнiстю вкритий снiгом. Снiг – шар завтовшки в палець – пiдтанув i застиг, i це було неприемно, бо зверху палило невидиме, але вiд цього не менш зле сонце. А снiг лежав.

– Ну от, хлопцi, – Мел посмiхнувся, вiд його посмiшки Антон вiдчув чомусь спокiй.

– Розминайтесь, пристрелюйтесь, а ми з Людовиком подивимось… Давай, Антоне, смiливiше.

Немае нiчого бiльш дивного, нiж грати у баскетбол на спеченому снiгу. Час вiд часу кросiвки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антону трiшки постукати м’ячем, пробiгтися, кiлька разiв кинути зi штрафноi в кiльце – а потiм вони стали у центрi, вiч-на-вiч.

Сашко взявся вiдбирати у Антона м’яч i майже вiдразу вiдiбрав. І рвонув до кiльця – Антон не встигав за ним; кидок – м’яч забився в сiтцi. Сашко посмiхнувся нервово, потiм озирнувся чогось на Людовика i Мела, що сидiли мовчки у тiнi:

– Ану, давай ще…

Вони кружляли по майданчику, забувши про снiг пiд ногами й невидиме сонце над головою. Сашко був, напевне, професiонал; Антон був готовий перервати гру, опустити руки й здатися.

У якийсь момент лице Сашка опинилось дуже близько, Антон почув iдкий запах поту i плутанi слова:

– Сачкуеш… Грай! Вiн же дивиться! Грай, сука!..

Антон озлився. Розкрив Сашка оманним рухом, нарештi вiдiбрав м’яча, повiв по льодовому полю, i з кожним ударом об бiлий спечений снiг до нього повертались i навички, i рефлекси, i радiсть Гри.

Вiн навiть встиг здивуватися.

Чужий подих за спиною; Антон крутнувся, обвiв Сашка i кинув м’яч у кiльце – так яблуко кладуть у кошик. Помаранчевий шар прослизнув у сiтку, немов маслом намащений.

З боку глядачiв долинули декiлька оплескiв. Антон озирнувся; Мел аплодував. Людовик посмiхався, виблискуючи скельцями окулярiв.

– Молодець, – сказав Сашко. Його волосся пасемцями прилипло до скронь. – Давай ще…

І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячi, Антон три, причому один з них – майже з середини поля. І кожного разу, коли обличчя Сашка з’являлось поруч, Антон чув плутане:

– Грай… Не фiлонь…

Нарештi м’яч, вiдскочивши вiд колiна Сашка, покотився прямо пiд ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевiв погляд на Антона i Сашка, якi зупинилися за п’ять крокiв вiд них.

– Йдiть, хлопцi, – сказав Мел. – Антоне, познайомся iз командою.

Сашко пiшов уперед, Антон слiдом. Обiйшли дерев’яний паркан; Антону було важко втриматися, щоб не обернутися до Мела з Людовиком, якi так i сидiли у смугастiй тiнi нещiльно пригнаних дошок.

Сашко облизнув губи:

– Ти… Гарно граеш. Тiльки не сачкуй. Був тут один до тебе… Грай, коротше, лише у повну силу. Зрозумiв?

– Та я й граю у повну, – сказав Антон. – Я тiльки…

– Нiкому не цiкаво, – сказав Сашко. – Якщо тобi хоча б тут пiдфартило, так i вiдпрацьовуй… Ти майстер?

– Не встиг, – сказав Антон. – Кандидат.

– Мел нiкого нижче майстра не бере, – сказав Сашко. – Ти, напевне, все ж таки дуже фартовий. Пруха тобi… Тiльки не трусись. Тут ще непогано, якщо звикнеш.

Антон озирнувся. Поруч, метрах у десяти, двома тiсними групками стояли хлопцi – з тих, чиi голови пливуть над натовпом зазвичай. Четверо у жовтих майках i четверо – у зелених. Один, наголо стрижений, тримав у руках зелену майку.

– Привiт, – сказав стрижений. – Це твоя.

– Антон, – сказав той, простягуючи руку.

– Вова, – сказав стрижений.

У них у всiх були вологi долонi. І мiцнi, без задньоi думки, потиски.

– Артур…

– Ігор…

– Костя…

Сашко кивнув своiм. І тi також пiдiйшли знайомитися:

– Олег…

– Славко…

– Я також Славко…

– Дiма…

Усi вони стояли, переминаючись з ноги на ногу. Дивились, як Антон стягуе бiлу футболку, як вдягае зелену майку, що пахне… чим?

– Отже, гратимемо разом, – сказав Вова, й було видно, що йому нiяково.

– Еге ж, – сказав Антон.

– Ти за кого грав?

– За юнацький «Зенiт»…

– Як це – за юнацький?

– Так… Я кандидат… Майстра не встиг отримати…

Хлопцi у зеленому перезирнулися.

– Вiн класно грае, – сказав Сашко. – Адже Мел його взяв.

– Ну так, – вiдразу погодився Вова. Як здалося Антону, з полегшенням.

– Пiшли, – сказав Сашко. – Час уже.

Антону здалося, що пройшло усього двi хвилини з того моменту, як Людовик сказав: «Добре, хлопцi, йдiть…»

І Людовик, i Мел сидiли на тому ж мiстi. У тiнi паркану.

– Готовi? – Мел посмiхнувся. У нього була гарна, щира посмiшка; Антону одразу вiдлягло, вiн несмiливо усмiхнувся у вiдповiдь:

– Ми ж… а тренування? Комбiнацii?

– Ми будемо грати гравцями, а не комбiнацiями, – суворо сказав Мел. – Я буду допомагати вам, Людовик – iм… Фолити не треба, жорстко грати не треба, свисток слухати треба, все iнше – сам побачиш. – І Мел кивнув, даючи зрозумiти, що час балачок минув.

– Будеш грати зi мною у зв’язцi в нападi, – пошепки сказав Вова.

– Але ж ми не тренувались, – заперечив Антон боязко.

Вова насупився:

– А ти роззуй очi й слiдкуй за грою. Я пiду в прохiд й витягну твого захисника на себе, а потiм вiддам тобi пас за голову, i тодi ти заколочуй зверху.

Людовик стулив губи й свиснув. М’яч злетiв; команда Людовика рвонула в атаку сильно i злагоджено. Антон розгубився на мить – Вова штовхнув його в спину, крикнув щось нецензурне, тодi Антона немов ввiмкнули: вiн побачив м’яч, що бив у наст пiд широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтiй майцi, потiм побачив Сашка, який очiкував на передачу, а потiм побачив усю гру – колiщатка та шестернi, готовi зачепитися одне за одне, i ось механiзм команди суперникiв починае рухатися, i ось уже Сашко атакуе кiльце, що захищають, здаеться, Костя з Ігорем…

Кидок зiрвався. Костя перехопив м’яч, вiддав передачу Ігорю, а той Артуру; Антона перекривав захисник з номером «шiсть» на майцi, його iм’я Антон не пам’ятав. Слiд було позбавитися опiки якомога швидше; Вова чекав на пас, й Артур вiддав йому пас, але Сашко – це був Сашко! – вистрибнув i перехопив м’яч, i рвонув до кiльця, танцюючи, обводячи захисникiв, вiддав пас комусь зi своiх i отримав передачу у вiдповiдь, знову вистрибнув…

Бiчним зором Антон бачив, як Мел змахнув рукою. Круглий камiнь завбiльшки з куряче яйце вдарив Сашка у потилицю; м’яч вiдскочив вiд кiльця. Сашко впав, викинув уперед довгi маслакуватi руки.

– Нуль-нуль, – спокiйно сказав Мел.

Антон уже був поруч iз Сашком i бачив, як очi, що закотилися, вже повернулися на мiсце. Антон простягнув руку, але Сашко пiднявся без його допомоги, хоча i з труднощами. Випростався, носком кросiвка вiдкинув камiнь з поля. Обережно помацав потилицю.

– Не стiй! – роздратовано кинув Антону. – Грай…

Антон здивовано повернувся до Мела.

– Грай, Антошо, – лагiдно промовив той. – Нiчого страшного.

Антон озирався, шукаючи погляди товаришiв по командi. Дехто вiдвертався. Дехто посмiхався.

М’яч знову був у грi. Команда супротивникiв майже вiдразу провела вдалу комбiнацiю, вивiвши на кидок одного iз Славкiв, але той промазав.

Гра е гра; крiзь потрясiння та крiзь дзвiн у вухах до Антона потроху поверталось вiдчуття поля, м’яча, команди. Вiн починав розумiти Вову, подумки добудовувати переможну комбiнацiю; вiн уплутався у боротьбу за м’яч, вiдiбрав та вiддав точну передачу Костi, одержав передачу у вiдповiдь i в той же момент вiддав м’яча Вовi. Вова знову пiшов у прорив, йому вдалося-таки потягти за собою Антонового захисника, Антон вiдкрився, Вова вiддав пас, i Антон уперше з початку гри вiдчув справжнiй кураж. Рвонув, щоб заколотити м’яча зверху…

Вiн устиг побачити, що м’яч у кiльцi. І тiеi ж митi – з запiзненням – прийшов бiль; iз Антонового плеча стирчав маленький дротик, подiбний до кравецькоi голки з голiвкою, одягненою в шовкову перуку.

Долаючи темряву перед очима, Антон вирвав голку. Кровi було небагато, i вона миттю запеклась.

Хтось аплодував. М’яч, котрий щойно був у кiльцi, закотився за поле.

– Два-нуль, – сказав Мел задоволено. – Блискуче, Тошо.

Антон розгублено озирнувся.

– Грай, – швидко сказав Вова.

Антон здивовано подивився на Мела.

– Годi пам’ятати про цю подряпину, – сказав Мел. – Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закрiпимо перевагу?

Гра почалася знову, але Антон уже не розумiв ii. Був спостерiгачем. Бачив, як «жовтi» рвуться до кiльця, який запеклий спротив чинять «зеленi»; бачив, як Вова кричить на Ігоря. Бачив, як Олег атакуе, вистрибуе на лiнii штрафних для кидка – але замiсть того, щоб атакувати кiльце, дае красивий пас Сашковi, який до цього часу вже звiльнився вiд опiки. Сашко злетiв над кiльцем – i в цю мить залiзна кулька, пiдшипник вiд якогось величезного колеса, вдарила його у скроню.

М’яч прокотився по ободу кiльця – але всередину так i не потрапив, звалився зовнi; хтось – Людовик! – розчаровано вилаявся.

– Як i ранiше, два-нуль, – повiдомив Мел iз задоволенням.

Сашко пiднявся iз пiдмерзлого снiгу. Слiпо озирнувся. Ковзнув поглядом по Антону, але не побачив його.

– І знову м’яч у грi, – сказав Мел. – Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику – як i ранiше, наослiп. Так, начебто перед очима у нього досi темно.

– Що з тобою, Антоне? Йде гра…

– Але я так не можу, – сказав Антон.

Людовик посмiхнувся. Стрiмко закинув голову, повертаючи окулярчики на мiсце. Струсонув довгим тьмяним волоссям.

Мел пiдвiв брови:

– А через «не можу»? Як тобi мама в дитинствi говорила, коли ти вiдмовлявся вiд кашi?

Слово «мама» було, як скрип залiза по склу. Антон смикнувся; Мел лагiдно посмiхався та дивився йому в очi.

Тодi Антону – знову – закортiло сховатися. І вiд цього погляду, i вiд слова «мама», i вiд усього. Вiн пiдiбрав м’яч; десь усерединi його мiцнiло знання, що сховатися можливо тiльки у грi. Йому так закортiло закинути помаранчеву кулю в кiльце – бажання було такоi сили, як iнодi хочеться почухати сверблячий комариний укус.

Вперед! Стукiт м’яча по мерзлому снiгу. Вова зрозумiв його тiеi ж митi – вiн чудово розiгруе, Вова. Передача, ще передача, оманливий рух; ривок, обведення, стрибок…

Щось вдарило Антона ззаду. Вiн спiткнувся i впав, розтягнувшись на снiгу; вiн не вiдчував тiла й не мiг бачити своеi спини, але звiдкись знав, що прямо iз середини ii стирчить зараз рукоятка важкого метального ножа, що це кiнець, що це несправедливо, пiдло, але ж жорстока гра нарештi завершена…

– Чотири-нуль, – почув здалеку i зверху.

– Це тiльки початок, – почув у вiдповiдь.

– Добрий початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.

– Продовжуемо…

– Продовжуемо…

– …емо…

Антон прикрив очi, чекаючи, поки настирливе вiдлуння у вухах не стихне зовсiм. Поки не запануе остаточна тиша.

– Чого ти розлiгся? – Носок черевика несильно тицьнув його пiд ребра. – Пiднiмайся…

І Антон вiдчув, як зi спини у нього – вжжик! – iз зусиллям висмикнули нiж.

– Пiднiмайся-пiднiмайся. Давай…

Його взяли за майку i потягли вгору; вiн зрозумiв, що знову може рухати руками i ногами. Що спина глухо болить, неначе по нiй вдарили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селi, сусiд дуже образився на обдерте деревце вишнi та…

Село? Сусiд?

Вiн устав навкарачки. Потiм сiв навпочiпки; Людовик стояв поруч, витирав нiж об штанину, глузливi, але не злi очi виблискували з-пiд тьмяного скла окулярiв:

– Вдало Мел тебе пiдiбрав… Упертий ти. Граем далi?

– Зараз? – тихо спитав Антон. І сам почув, яке жалiбне вийшло питання.

– Ну що, може, нехай вiдпочине? – долинув звiдкись здалеку голос Мела.

Антон через силу випростався.

– Гаразд, – посмiхнувся Людовик. – Ідiть, хлопцi, в душову.


* * *

Стiни душовоi було облицьовано бiлими кахлями. Подекуди замiсть кахляних квадратiв, що випали, темнiли порожнi бетоннi чотирикутники; на стелi набрякали важкi краплi, а iз душа – пластмасового розпилювача на довгiй нiкельованiй трубi – широким вiялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон намагався прикрутити вентиль – марно; температура води не регулювалась.

Хлопцi стояли, закинувши голови, пiдставивши лоби пiд обпалюючi потоки. Зараз на них не було футболок, i Антон не мiг розрiзнити, де своi, а де чужi. Де гравцi Мела, а де – Людовика.

Душова була простора. Кранiв вистачало на всiх. Випадково чи нi – Антон вибрав собi душ напроти кабiнки Сашка.

Серед усiх цих хлопцiв Сашко – суперник – був йому найближчий. Можливо, саме тому, що вiн був першим, кого Антон зустрiв?

– Ставай пiд струмiнь вiдразу, – сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагаеться остудити воду в долонях. – Звикнеш. Це все ж таки не окрiп.

– Невже? – непевно запитав Антон.

– Послухай, – сказав Сашко. – Йди вiдразу пiд душ.

Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потiм – дуже швидко – вiн дiйсно звик. Тiльки морщився.

– Ти – чому? – запитав Сашко, дивлячись на сиру стелю. Щоки його були дуже блiдi для людини, яка стояла пiд гарячою водою.

Антон вирiшив промовчати.

– Я в армii, – сказав Сашко. – Мене цi козли… Нi, не важливо. Коротше кажучи, я в армii, а ти? Також?

– Я в армii не був, – сказав Антон. – Я в iнститут…

– Так ти на гражданцi? – здивувався Сашко. – А чому?

Антон зробив вигляд, що не чуе.

– Я думав, що менi буде якесь послаблення, – замислено сказав Сашко. – Через цих козлiв. Виявилось – нi фiга. Просто менi пощастило, що Людовик шукав баскетболiста. А то загримiв би на загальних пiдставах…

– Як це – на загальних пiдставах? – запитав Антон.

Сашко зiщулився пiд гарячим душем:

– Хрiн його знае. Я думаю, що це гiрше, нiж тут… Набагато гiрше. Той хлопець, який грав з Мелом ранiше, – вiн тепер на загальних пiдставах.

– Ти чому мене сукою обзивав? – спитав Антон.

Сашко покосував недобре:

– А ти не зрозумiв, з понтом справи… Якби ти i далi так грав, як у першi десять хвилин, – тебе б уже тут не було. Було б iз тобою зовсiм iнше.

Хляскала з душiв вода. Лаково виблискували кахлi.

– А тобi це для чого? – спитав Антон.

Сашко зiтхнув:

– Люди одне одного пiдтримувати повиннi.








Поруч перемовлялись iншi хлопцi. Їхнi голоси дивно, як пташинi, звучали пiд мокрим склепiнням.

– Ну, – сказав Антон, щоб перервати мовчання.

– Ось дивись, – сказав Сашко, потираючи долонями плечi. – Якби навiть хтось iз тих козлiв ось тут опинився… Я б i то йому добра побажав. Чесно!

– А що той хлопець зробив? – тихо спитав Антон. – Який на моему мiсцi грав?

– Фiлонив, – неохоче сказав Сашко. – А може, i не фiлонив. Може, характер такий. Адже вiн був майстер мiжнародного класу… Мел сказав, що вiн гру не любив. Гру любити – це означае… Ось ти сьогоднi двiчi закинув. А я лопухнувсь двiчi. Ще пару разiв лопухнусь – i також на загальних пiдставах пiду…

– Нi, – швидко сказав Антон.

Сашко знизав плечима:

– Нi… Бо наступного разу я не лопухнусь.

– Але як можна любити отаку гру? – пошепки спитав Антон.

Сашко сумно посмiхнувся:

– Гра – вона гра i е… Я зi школи у баскетболi. З першого класу. Так, думав, i буду усе життя у баскетболi… А ось iз армiею… Я в командi ЦСКА не протримався… тренер там один був, скотиняка. І пустили мене… також на загальних пiдставах. – Сашко зiтхнув. – Ось… А ти, якщо розказувати не хочеш – так я ж не чiпаю. Я це так, просто… Побалакати.

Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того мiсця, куди увiйшов нiж: нiчого не було. На дотик – абсолютно гладенька шкiра.

– Це спочатку моторошно, – сказав Сашко. – А потiм – нiчого… Втягуешся. Головне – нi про що не думати. Ось Вовка ваш. У Мела нападники мiняються, як пiдгузки у немовлят… А Вовка тримаеться. І ти тримайся…

Дзюрчала вода.

– Що зараз? – спитав Антон.

– Грати.

– Знову? А…

– Часу-бо немае, – сказав Сашко якось дуже сумно. – Найнеприемнiше… часу тут немае. Нi ранку, нi ночi… Нiчого. Майданчик i душ. І все. І якщо Людовик дозволить – посидiти у затiнку… Але тобi потрiбно у Мела питатися. А вiн, як на мене, злiший.

Антон згадав, як Людовик витирав нiж об штанину. Мел – злiше?


* * *

Вiн пам’ятав зелений двiр пiд ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рiшучiсть когось за щось покарати.

Себе? Оленку? Матiр?

Весь останнiй мiсяць вiн знаходив i виписував у блокнот вислови великих i просто вiдомих. Про те, що подii мають властивiсть розвиватися вiд поганого до найгiршого, або якщо неприемнiсть мае вiдбутися – вона обов’язково станеться; про те, що единий вiльний вибiр у цьому рабському життi – вiдмова вiд нього.

Вiн пам’ятав момент поштовху. Вiн навiть полiт трохи пам’ятав. Мить, завмирання, i кров у жилах перетворилась, напевне, на холодець…

І вiн знав, що було потiм. Вiн дуже багато про що звiдкись знав.

Мати повернулася з роботи, вимила руки i заходилась готувати вечерю. На столi на кухнi стояв маленький телевiзор, там крутили серiал…

Телефонний дзвiнок задзвонив одночасно – i на екранi, i у передпокоi.

Мати витерла руку об рушник i пiдняла слухавку.

І голос, незнайомий i офiцiйний, запитав ii, чи вона така-то. І тодi вона все зрозумiла.


* * *

…Сашко i справдi закинув – красиво завершив атаку зелених майок.

І у той же момент упав, бо у нього в шиi сидiла коротка стрiла з чорним оперенням.

– Їi витягувати важко, – сказав хтось, здаеться, Олег.

Витягли. З маленькоi дiрочки викотилась велика крапля кровi, сповзла вниз, залишаючи навколо шиi лакову спiральну дорiжку. Докотилася до улоговинки мiж ключицями, зупинилась; Сашко витер шию тильною стороною долонi. Не витер – розмазав.

Вова з Антоном провели декiлька комбiнацiй, але безрезультатно.

– Тобi потрiбно тренуватися у кидках, – спересердя дорiкав Вова. – А то комбiнуй – не комбiнуй, а результативнiсть нiяка… Команду пiдводиш!

Людовик був задоволений, погойдував гострим носком черевика. Мел гриз соломинку.

Антон втомився. М’язи пiдкорялись, i ноги були легкi, наче на розминцi, але ж зсередини вiн смертельно втомився. Зверху палило невидиме сонце, пiд ногами поблискував скрижанiлий снiг, помаранчевою блискавкою метався перед очима яскравий пухирчатий м’яч. Вова щось казав – Антон розумiв з п’ятого на десяте.

– Тошо, – покликав Мел. – Пiдiйди сюди…

Антон пiдiйшов. Тiнь паркану впала на лице – на мить зробилось легше.

– Тошо, – сказав Мел. – Я ж на тебе розраховую. Вiзьми себе в руки, а то, дивись, у мене вже двое кандидатiв на твое мiсце у заначцi… Зрозумiв?

– Менi б вiдпочити, – вимовив Антон.

– Не потрiбно тобi вiдпочивати… Ти в чудовiй фiзичнiй формi. Або ти зараз граеш – або вiдправляешся куди слiд… Зрозумiв?

Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик, перед ним розступились.

– Грай, – сказав Сашко благально. – Там — гiрше. Повiр.


* * *

Не було ранку. Не було ночi. Нiхто не вкладався спати. Антон лише тепер зрозумiв, як це – бути без часу.

Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, й рiк. М’язи вже не втомлювались – не витримували нерви. Гра ставала бiльш дедалi напруженiшою; фол iшов за фолом, штрафний за штрафним. Супротивники, ранiше бiльш лояльнi один до одного, тепер уже сипали образами i навiть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двiстi шiстдесят чотири – тисяча двiстi шiстдесят на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шiсть очок i зробив чотириста п’ять «пiдборiв».

Здаеться, Людовик та Мел також пiддалися азарту. І також посварилися; вони сидiли, не дивлячись один на одного, i з кожним кидком все стрiмкiше розгортали «гонку озброень».

Антон спочатку отримав камiнцем по потилицi. Потiм дротиком у шию. Потiм ножем у спину. Потiм стрiлою у сонну артерiю. Потiм пiд час його кидка пролунав пострiл; м’яч прокотився по кiльцю i не потрапив туди. Поки Антон лежав на снiгу iз кулею в попереку, Мел та Людовик влаштували тихi сперечання: Мел стверджував, що суперник вистрелив не у момент кидка, а ранiше, а Людовик пропонував йому програвати з гiднiстю.

Щоб помститися, Мел також почав стрiляти гравцiв Людовика, причому калiбр у нього був наче для полювання на слона. Атакуючого Олега вiн убив разiв сто, а Сашка – двiстi сiмнадцять разiв, причому останнiм пострiлом розтрощив Сашку голову, i той хвилини зо три лежав пiд кiльцем, перш нiж змiг пiдвестись.

– Розiбрали гравцiв! – волав Вова.

– Не гальмуй! На швидкостi! – кричав Сашко.

Рахунок був тисяча триста дев’яносто шiсть – тисяча триста дев’яносто вiсiм на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет…


* * *

Зi стелi зривались краплi – важкi, прозорi й дуже холоднi порiвняно зi звичайною водою.

Пара згустилась. Здавалось, що дивишся на свiт крiзь шкiльну вимочку.

На тiлi Сашка не лишилося вже й слiду кiптяви, а вiн усе тер i тер боки, плечi, спину. Обличчя. Коротко пiдстрижене волосся.

– …А бувае, соромно зiзнатися, – говорив Вова. – Соромно зiзнатися людям, яку пiдлiсть зробив…

– Дурiсть, – виправив, поморщившись, Олег.

– Пiдлiсть, – хрипко озвався Сашко. – Правильно Вован каже.

– А я з дитбудинку, – зверхньо кинув Олег. – Кому я потрiбен?

– У тебе дiти могли бути, – сказав Сашко з докором.

– А могли й не бути, – огризнувся Олег. – Це ви, у кого мати там, батько, хто через жуйку повiсився – ви дурнi. А у мене iншого шляху не було… Так чи iнакше пришили б…

– Ти б пельку стулив… Хто, ти сказав, через жуйку повiсився?!

Антон потихеньку вiдiйшов убiк. Вiдвернувся лицем до стiни. Гаряча вода хльоскала по макiвцi.


* * *

…Не за один день. Повiльно. Довгi мiсяцi.

Тодi ще був час.

Уже пiвроку пройшло вiдтодi, як Оленка вийшла замiж. Їi живiт був, як величезний баскетбольний м’яч. Лихi язики теревенили, що весiлля трапилось «по зальоту», i радили Антоновi «не перейматися». Чи й не цяця…

Антон слухав. Не кивав, але й не сперечався. Тiльки згодом, повернувшись додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки. Шкiра на обличчi скоро стала лущитися. Мама купила йому крем.

Мама дивилася нескiнченнi нуднi серiали.

Вiн iшов на шкiльний спортмайданчик i грав. Сам iз собою. До одуру. Закидав м’ячi у лисе, без сiтки, кiльце. Бив об асфальт. У темрявi. Наослiп. Грав.

– Ти хоч розумiеш? Якщо вилетиш з iнституту, тебе вiдразу загребуть в армiю!

Вiн слухняно ходив на лекцii. Нiчого не розумiв. Сидiв, як бовдур.

Над ним смiялись – через зрiст. Обзивали «кишкою», «шпалою», а втiм, усiх баскетболiстiв дражнять однаково…

У шухлядi столу зберiгались iхнi з Оленкою фотографii – вiн iх чомусь не викинув. Ідiот.

Йому набридли маминi докори. Йому набридли серiали. Вiн розумiв, що сесii не складе.

Вiн не мав жодного друга.

Вiн був зайвий.

А мама у той день приготувала йому бутерброд з маслом та сиром. Заварила чай у маленькому термосi. І поклала яблуко.

Вiн про це не знав. Вiн не вiдкривав сумку. Вiн тiльки тепер це знав.

Якби вiдкрив сумку – це яблуко втримало б його.


* * *

– Мел…

– Що?

Антон зрозумiв, що не може сказати фразу, яку приготував. Очi у Мела були темно-зеленi, в’язкi, а кросiвки бiлi, наче шкарлупа вiд яець.

– Я жалкую, – вимовив Антон. – Я каюся.

– У тiм, що погано грав?

– Нi… У тiм, що я…

І замовк.

– Ну? – ледь помiтно пiдморгнув Мел.

– Я мерзотник! – майже викрикнув Антон. – Я зрадник…

– І що? – Мел посмiхнувся.

Антон мовчав.

– Не мае значення, – сказав Мел. – Я тобi не суддя. Зараз у тебе едине завдання i едина думка в головi: як би закинути м’яч у кiльце. Це едина розрада, яку я можу тобi запропонувати… І будь задоволений: iншим i така втiха недоступна.


* * *

Сенс його слiв дiйшов до Антона набагато пiзнiше.

Поле для гри було мiсцем, що замiнювало життя, а душова – аналогом смертi. Символом вiдчаю.

Пiд час гри вiн думав тiльки про м’яч. Тiльки про те, як позбутися захисника-опiкуна i «запропонувати» себе розiгруючому. Як зробити свiй пас найточнiшим. Як обвести. Як вiдiбрати. Як закинути.

Буденна загибель, що чатуе на нього пiд час результативного кидка, перестала лякати. Тiльки вогнемет, як i ранiше, наводив жах, хоча вогнеметами i Людовик, i Мел користувалися досить рiдко. На очах у Антона одного разу спалили Сашка, а тодi – Вову. Сам вiн досi уникав подiбноi долi.

Зате в душовiй вiн завжди пам’ятав, що трапилось. У душовiй вiн завжди думав про матiр та про червоне яблуко на днi спортивноi сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлiв, слухав, як перемовляються хлопцi у кабiнках поруч, бачив зелений двiр пiд ногами – i обличчя матерi, коли вона дiзналась.

Оленку майже не згадував.

Вона, напевне, вже народила. А може, минув лише один день… А може – сто рокiв. І там уже нiкого немае, нiкого, хто його знав. І отже, мати вже вiльна вiд…

А може, це вже назавжди.

– Слухай, Сашко…

– Чого?

– А що тi козли, в армii… що вони з тобою робили?

– Вiдчепись. – Сашко вiдразу вiддалився, похнюпився та спохмурнiв.

– Ти розумiеш, – сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. – Мене, напевне, нiхто… Я з тих, хто «через жуйку повiсився». Тiльки не вiшався я. Я…

– Усяк бува, – сказав Сашко. – Он, Славко-молодший також. У нього батько був бiзнесменом. Славко у Англii, у коледжi… так йому, бач, набридло. Обрав волю. І ти обрав волю. Ну, i я тут, разом з вами. Через цих козлiв.

– А у тебе мати залишилась?

Сашко подивився вгору, не мружачись пiд струменями води, наче очi в нього були скляними:

– Хоч би справедливiсть була… А так – нiякоi справедливостi. Людовик мене помiняе, хай тiльки щось… Я йому казав – ви ж про мене все знаете. Я ж не з жиру, а вiд вiдчаю… А вiн мене – ну то й що…


* * *

– Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру вiн вiдверто саботував. Упускав м’яча. Мазав iз вигiднiших положень. Слiдкував за грою з байдужiстю, ходив по майданчику пiшки, наче стороннiй спостерiгач.

– Що з тобою, ти перехотiв грати? Набридло? Готовий розлучитися з хлопцями – i зi мною?

– Так, – сказав Антон.

– Що?!

– Я готовий пiти на загальних пiдставах, – вимовив Антон, дивлячись поверх голови Мела. – Це було б справедливо.

Мел помовчав. Узяв Антона за плече; його дотик був, як пестощi величезного богомола.

– Ти щось знаеш про справедливiсть? Подiлись зi мною. Я от не знаю.


* * *

– Це Данилко, – сказав Людовик. – Чудово грае у нападi. Прошу любити й шанувати… Антон, можна тебе попросити розiгрiтися iз Данилом один на один?

Хлопець був двометровий i ще зовсiм молодий. Рокiв шiстнадцяти, не бiльше. Набурмосений. Насуплений, але не наляканий. У гарнiй футболцi вiдомоi фiрми.

– Давай! – Мел кинув Антоновi м’яча. І поки м’яч летiв – Антон устиг зрозумiти, що бiльше не побачить Сашка.

«Що ти знаеш про справедливiсть?»

Чому – Сашко?!

Вiн, Антон, добровiльно вiдмовився вiд поблажок. А Сашко – той завжди боявся пiти на загальних пiдставах…

«Людовик мене помiняе, хай тiльки щось…»

І от вiн, Антон, грае з якимсь Данилком.

…Цей пiдлiток був рiшучий та самовпевнений. І вiн був на пiвголови вищий од Антона. Гра йшла по колу: Данило притискав Антона до лiнii, м’яч виходив в аут. І знов: Данило притискав Антона до лiнii…

– Гаразд, – сказав Людовик. – Мел, Антоне, зачекайте мене трiшки.

І пiшов за паркан – разом iз Данилом.

– Мiняти буде, – сказав Мел.

– Що? – не зрозумiв Антон.

– Цей не пiдходить.

– А чим йому не догодив Сашко?!

Мел знизав плечима:

– Але ж це вiн собi обирае гравцiв, а не ти i не я… Правда?

І тiеi ж митi з’явився Людовик з iншим хлопцем – це був ровесник Антона, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тiльнику.


* * *

Коли рахунок у новiй грi зробився двi тисячi сто вiсiм – двi тисячi дев’яносто на користь команди Мела, Людовик вiдклав армiйський автомат. Антон ще не бачив вогнемета – але знав, що той неодмiнно з’явиться; вiн знав це, але все одно рвонув до кiльця. Знав, що заколотить.

М’яч був помаранчевий, а вогонь – бiлий. Якщо дивитись зсередини. Бiлий, з тонкими чорними рисочками, подiбними до кровоносних судин. І Антон бiг i горiв – довго, декiлька довгих секунд.

У вогнi скручувалося листя каштана. І аркушики чиiхось листiв – дитячий почерк; й опливали, неначе крижинки, кольоровi та чорно-бiлi фотографii…

Ось вони з Оленкою на морi. З «сувенiрним» видом за плечима.

Оленка посмiхаеться i обiймае Антона за шию.

Оленка у тонкому халатику на мокрому тiлi.

Оленка…

«Мамо! Забери мене з цього табору! Тут нудно, о дев’ятiй спати вкладають, i весь час дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе у недiлю…»

Коли Антон змiг вiдкрити очi, у повiтрi все ще вiдчувався запах горiлого. І ноги у кросiвках стояли довкола – сiрi й синi кросiвки; потiм зблиснули бiлi, як шкарлупа вiд яець, i бiлi, як пароплав у далекому морi, великi важкi кросiвки випливли звiдкись i зупинилися в Антона перед очима

– Вставай, – сказав Мел.

Кiптява була всюди. І – запах.

– Тепер ти маеш уявлення про мiсце, куди так просився, – сказав Мел на вухо Антону. – Отож, зберись i грай далi.


* * *

Вода стiкала у забрану гратами дiру посеред душовоi. Хлопцi розмовляли упiвголоса i косували на Антона з острахом. Новенький – його звали Кирило, сидiв навпочiпки, обхопивши руками стрижену голову. Вода була чорна. Кiптява нiяк не вiдмивалась.


* * *

– Мел…

– Що?

– Я навiть не можу нiчого виправити… Нiчого повернути. Не можу?

Мел гмикнув:

– Ти хочеш, щоб я тебе втiшав?

– Нi, – сказав Антон. – Я просто запитав. Я подумав… Адже важко закинути м’яч пiд вогнеметом, так?

– Важко, – погодився Мел.

Антон вiдвiв погляд. Подивився на своi руки. Долонi були сiрi, як попiл.

– А якщо хтось це зробить? Закине пiд вогнем?

Мел деякий час роздивлявся Антона, а потiм розреготався:

– Ти хочеш поторгуватися, чи що? Нi – я тебе правильно зрозумiв? Ти маеш намiр укласти угоду?

У нього були рiвнi гострi зуби. Велика слива на футболцi переливалася усiма вiдтiнками синього.


* * *

Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шiсть на п’ять тисяч двiстi на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже вдало, але психологiчно був слабкий. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла черга з автомата, вiн помирав усерйоз i надовго; його доводилось майже силомiць пiднiмати iз пiдмерзлого снiгу i ляпасами приводити до тями. І довгi хвилини пiсля цього Кирило тинявся по майданчику, як слiпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, i Антон знав, що скоро прийде черга вогнемета.

Прийшла.

Антон вистрибнув iз лiнii штрафноi – i побачив Вову, який рвався до кiльця i був абсолютно вiдкритий. І Антон дав би пас, i Вова неодмiнно заколотив би, якби не тонкий вогняний струмiнь, прицiльно випущений Людовиком, що перетворив його на танцюючий факел.

М’яч пiшов у аут.

Новачок Кирило сiв на снiг.

Антон пiдiйшов до чорноi ляльки, яка ще мить тому була Вовою i яка ще через мить знову стане Вовою – брудним i смердючим.

– Моя черга, – сказав Антон похмуро. – Витягнеш на себе молодшого Славка та пасанеш менi… Зрозумiв?

І Вова кивнув.


* * *

…Унизу був зелений двiр. Великi каштани. Машини бiля сусiднього пiд ‘iзду. Дроти.

Скреготав бляшаний козирок.

Крони дерев погойдувалися, немов запрошували… М’якими струменями вигиналися хмари, манили полiтати…

Прожогом, як кiт, що нашкодив, вiн кинувся геть вiд краю даху. Спотикаючись, плутаючись у якихось дротах, натикаючись на антени, зносячи все на своему шляху, – геть, на сходи, у напiвтемряву.

Шiстнадцятий поверх. П’ятнадцятий. Чотирнадцятий…

Хтось вiдсахнувся з дороги:

– Ти що, здурiв?

(Вогонь заважав i думати, i бачити. М’яч був бiлий. Все було снiжно-бiле. Пальцi вже луснули, обвуглилися, але очi ще бачили бiлий-бiлий свiт цього останнього вогню.

Полум’я було щiльне, нiби желе. Бiле з чорними прожилками.

Антон устиг побачити, як над кiльцем iз обгорiлою сiткою…

На той момент його вже не було, вiн уже майже згорiв…

Опускаеться великий, неправильноi форми м’яч, неначе голова снiговоi баби…

Котиться по краю кiльця – i падае всередину…)

Вiн вибiг на цей незнайомий двiр, пiд це незнайоме сонце, пiд погляди незнайомих бабусь. Тих бабусь, яким так i не судилося стати свiдками його польоту…

(Вогонь…)

Хтось крутив пальцем бiля скронi; вiн бiг тротуаром, зачiпаючи перехожих, кинувся до телефону-автомата, але не змiг набрати номер i побiг далi…

(Зелений двiр пiд ногами. Скрегiт бляшаного козирка…)

Ось вiн, дiм.

Ось поверх.

Ось дверi.

Зараз вiдчинять…

– Мамо!..


* * *

Стiни душовоi були облицьованi бiлими кахлями. Подекуди замiсть кахляних квадратiв, що випали, темнiли порожнi бетоннi чотирикутники. На стелi набрякали важкi краплi, а iз душа хльоскала широким вiялом гаряча, дуже гаряча вода.




Бутон[3 - © М. та С. Дяченки, 2002]


Коли менi було рокiв дванадцять, я захоплювався важким роком i екзотичними рослинами.

Незрозумiло, яким чином цi двi прихильностi вживалися одна з одною. Однак цiлком вживалися; що ж, у нашому класi половина хлопчакiв захоплювалася важким роком, адже це круто. А поритися в землi, пророщувати насiння в склянiй пробiроцi, а потiм закопувати його в пiсок навпiл iз чорноземом i чекати, коли з’явиться паросток, – менi було просто приемно.

Ми кепсько розбиралися в музицi. Важким роком у нас вважалося все, що гримiло, ревло, бряжчало i гнiтюче дiяло на психiку батькiв. Касети переписували одне в одного; обмiнювалися також i усiлякими матерiалами – картинками, плакатами, фотографiями. Стiни навколо мого лiжка (а я був единою дитиною в сiм’i, й в мене була окрема маленька кiмната) були обклеенi масштабними зображеннями рогатих личин, якi виражали нестримну лють. Батьки, звичайно, буркотiли, мати зопалу якось пошматувала кiлька особливо паскудних плакатiв – однак я був упертий, i вони врештi-решт змирилися, запевнивши одне одного, що я «переросту».

Батьки на той час добре заробляли i не скупилися, коли мова заходила про моi «кишеньковi витрати»; вони дбали, певна рiч, передовсiм про те, щоб я купував паростки, насiння i цибулини у великому квiтковому магазинi на розi, себто мое «мирне» захоплення у такий спосiб мало витiснити «агресивне». І я справдi купував паростки, насiння та цибулини – проте при нагодi купив i чорну футболку iз зображенням трiумфуючоi рогатоi пики. Картинка була така вириста, що навiть менi ставало не по собi, коли я довго ii розглядав. Вiд батькiв iснування футболки довелося приховувати – я зберiгав ii в шухлядi письмового столу, куди мама, яка подеколи потрошила мою шафу на предмет брудних речей, нiколи не заглядала. І звичайно, виходячи в нiй з дому, я завжди накидав поверх футболки куртку або вiтрiвку.

Якось наприкiнцi квiтня, в суботу, я повернувся зi школи пiсля п’яти урокiв, пообiдав, перевдягнувся i подався в квiтковий магазин на розi – подивитися на проспекти, прицiнитися i, якщо пощастить, що-небудь купити.

Продавець був новий. І проспект був теж новий – хризантеми, цикламени, нолiна, монстера, азалiя, бегонiя, диффенбахiя, сциндапсус, драцена маргiната, юка… «Доросла Юка виглядае, як хибна пальма, i пiдходить для окраси холу або вiтальнi. Велика Юка – дорога рослина, яка заслуговуе на вiдповiдний догляд. Їй потрiбен мiсткий горщик iз гарним дренажем. Юка доросла може зацвiсти бiлими квiтами-дзвiночками…»

Продовжуючи мрiяти про «дорослу юку», я перегорнув сторiнку – i натрапив на кольорову фотографiю рослини дивовижноi краси. Анотацiя запевняла мене, що квiтка з красивою i хитромудрою назвою не тiльки живуча i довговiчна, а й украй невибаглива.

Продавець несхвально зиркав на мою футболку. Я запитав, чи е в продажу цибулини диво-рослини; з певною зневагою продавець повiдомив, що е. Я спитав про цiну; продавець довго рився в зошитах з прайс-листами i нарештi приголомшив мене сумою, яку я заплатити при всьому бажаннi не мiг.

Сам не знаю чому, але невдача засмутила мене куди бiльше, нiж можна було очiкувати. Ще пiвгодини тому я не знав про iснування цiеi квiтки – а тепер готовий був померти через те, що не можу викласти за неi половину зарплати мого батька; я стояв на розi, коло скляноi стiни магазину, квiтневий вiтер смикав мене за поли розстебнутоi куртки, а бiля входу в пiдземний перехiд, де пiвдюжини бабусь зазвичай торгували сигаретами, тюльпанами i хирлявими трояндами, тепер стояла тiльки одна, зате дуже старезна. Перед нею на пластмасовому ящику з-пiд пляшок мiстилися рiзноманiтнi мiшечки, пакетики i пучки.

Я пiдiйшов.

Старенька заговорила – щось про квiти, якi вона вирощуе i насiння яких за безцiнь продасть менi. Я переглянув ii розкладку спершу мигцем, потiм уважнiше; крiм стандартних пакетикiв iз насiнням звичайних лiтнiх квiтiв, яких повно в кожному палiсаднику, нiчого не побачив i хотiв уже було вiдiйти – коли старенька раптом обiрвала балаканину i сказала зовсiм iншим, дуже серйозним i значущим голосом:

– Я знаю, що тобi треба, хлопче.

Сунула руку в кишеню свого чорного осiннього пальта i витягла полiетиленовий згорток – то був особливий «пухирчастий» полiетилен, в який зазвичай пакують побутову електронiку, отi бульбашки так приемно намацувати пальцями i плющити, поки вони гучно не луснуть.

Я дивився, як заворожений. Старенька розгорнула згорток, всерединi виявився ще один – зi звичайноi паперовоi серветки. А всерединi того згортка була цибулина – дуже велика i темна, схожа на куряче серце зi староi бронзи.

– Це тобi, – сказала стара. – У магазинi воно коштуе…

І назвала суму, яка чверть години тому приголомшила мене.

– У мене немае, – сказав я машинально.

Старенька посмiхнулася, i я побачив, що, всупереч сподiванням, всi зуби у неi на мiсцi. Що вони жовтi й великi, як у коняки.

– Це тобi подарунок, – сказала вона i спритно сунула пакуночок менi у долоню.


* * *

Зрозумiло, я не повiрив старiй. Однак у тому, щоб посадити дарунок, себто цибулину, в землю, не бачив нiякоi шкоди. Може, виросте щось путне, а якщо вилiзе якийсь бур’ян – нiхто не смiятиметься над моею довiрливiстю.

Вiльних горщикiв i ящикiв у мене було вдосталь. Я принiс землi з палiсадника, розбавив ii пiском i за всiма правилами посадив цибулину.

У недiлю ми з батьками смажили шашлики у лiсi. У понедiлок була контрольна; у вiвторок менi притягли нову касету з «металевою» музикою, i я, надягнувши навушники, довго насолоджувався, лежачи на диванi, чиiмось ревiнням i конвульсiями.

У середу я раптом виявив, що цибулина староi вже проросла. Паросток був жорсткий, упевнений, фiолетового кольору. Я зрадiв.

Настав травень; у повiтрi чiтко пахло канiкулами, а контрольнi – четвертнi, пiдсумковi, рiчнi – падали одна за одною. Я трошки вiдволiкся вiд музики i квiтництва, а паросток тим часом лiз i лiз, випускав листя, воно було чудовоi рваноi форми i прекрасного пурпурового кольору. Менi здавалося, що я от-от побачу рослину, що свого часу виявилася менi не по кишенi.

У квiтковий магазин я зайшов вiдтодi лише раз чи два. Продавець упiзнав мене; знайомоi бабусi на розi не було.

Нарештi квiтка викинула бутон – чорний, як сажа. Зовнiшнiй бiк пелюсток був покритий нiжним велюровим пушком. Я ходив довкола нього, нiби кiт навколо вiдерця зi сметаною.

На той час шкiльна чверть, а з нею i навчальний рiк, пiдiйшли майже до завершення. У класi жваво обговорювали плани на лiто; ми з батьками збиралися в липнi на море. Уже можна було купатися в рiчцi, ми з пацанами часто бiгали пiсля урокiв на пляж – освiжитися потай вiд батькiв…

Бутон на квiтцi староi нiби дражнив мене. Нiяк не хотiв розкриватися. Я вже готовий був чепiрити його ножем – хоч на мить – i подивитися, що там всерединi. Якого вiн хоча б кольору. Була б це звичайна квiтка – я так i зробив би, але це була унiкальна в своему родi рослина, i я боявся ii пошкодити.

У день останнього дзвiнка ми з хлопцями допiзна ганяли у футбола на шкiльному стадiонi. Коли я повернувся, мама трохи мене насварила, а я злегка образився i для бiльшого увиразнення цiеi образи вирiшив замкнутися у себе в кiмнатi. Оскiльки ж спати не хотiлося, почав гортати альбом.

Такi альбоми були у всiх хлопчакiв нашого класу. Чи майже у всiх. Ми малювали – найчастiше перемальовували з плакатiв i один у одного – рiзноманiтних чудовиськ i страхiть, з хвостами i без, волохатих i голих, з язиками роздвоеними i цiльними, шпичастих, покритих слизом i неймовiрно лютих. Був у нас такий собi Колька, який вважався художником i вигадував отих монстрiв «з голови», за допомогою тiльки кульковоi ручки i власноi фантазii; отож у Кольки я й перемалював напередоднi довгомордого маслакуватого виродка i зараз узявся розфарбовувати його фломастерами.

Пам’ятаю – вiкно було вiдчинене. Був той чудовий вечiр, коли хочеться чогось небуденного. Пiд вiкном шелестiли, як живi, тополi. Пролетiв кажан – вочевидь, з тих, що жили на горищi в сусiдньому будинку. Осяяний iдеею, я додав Кольчиному монстровi крила, як у кажана.

Вийшло непогано.

Власне, навiть цiлком вдало, проте я розглядав свiй твiр без звичайного в таких випадках задоволення. У сусiднiй кiмнатi неголосно бурмотiв телевiзор; я роздумував про те, що перед сном менi так чи iнакше доведеться перервати добровiльне ув’язнення i з гордим виглядом пройти повз кiмнату батькiв у туалет. Я механiчно водив червоним фломастером, додаючи кровi на вигнутих пазурах, аж тут якийсь чи то шепiт, чи то зiтхання за моею спиною змусило мене озирнутися.

Якийсь час я здивовано оглядав кiмнату; звук повторився – тодi я збагнув, що то зiтхае моя квiтка. Пелюстки ii все ще були щiльно зiмкнутi, але iх наче розпирало зсередини, нiби надувало повiтрям, i вся квiтка тремтiла, як антена на рухливому автомобiлi.

Я пiдскочив до квiтки i впав перед нею на колiна.

Бутон збiльшувався в розмiрах. Менi здавалося, що я чую шурхiт, потрiскування i навiть притишений гул, як у метро. Звiдти, зсередини. Усе це було так дивно, що я вперше вiдчув щось на кшталт занепокоення.

У сусiднiй кiмнатi – в сусiдньому свiтi – iз ввiмкнутого телевiзора лунала нiжна мелодiя, що нiчого спiльного не мала з важким роком.

Пелюстки ледь помiтно тремтiли. У якийсь момент менi здалося, що iх розпирае щось зсередини. Штовхае, примушуючи вiдкритися. У цiй прихованiй силi було щось вiд асфальтового катка, який зiрвався з обриву i тепер мчить вниз. Або вiд пожежi, що з дикою швидкiстю пожирае ажурний пластик.

Я вiдсахнувся.

У цей момент у будинку вирубило свiтло. Згасла настiльна лампа на моему столi, вимкнувся телевiзор у сусiднiй кiмнатi, i тато голосно сказав: «Що за чорт!»


* * *

За прочиненим вiкном були лiтнi сутiнки. Я чув, як батьки перемовляються, як тато вiдчиняе вхiднi дверi, щоб подивитися на лiчильник iз запобiжниками i перевiрити, чи е свiтло у сусiдiв…

Я сидiв у напiвтемрявi перед розпуклою квiткою, а нiжна мелодiя все звучала, i занепокоення мое поштовхами перетiкало в страх. Я знав, що через хвилину чорнi пелюстки розiмкнуться i я побачу, що всерединi. Станеться те, чого я так чекав усi цi мiсяцi. Чому ж я не вiдчував радостi? Чому в кiмнатi стае все холоднiше?

Минали секунди, але я вже не хотiв, щоб пелюстки розкривалися. Я готовий був заплющити очi, я не бажав бачити, що всерединi!

Та пелюсткам плювати було на мое бажання чи небажання. Ось вони здригнулися сильнiше i…

Я заверещав, як заець, i вчепився обома руками в стебло. Мене вiдкинуло, нiби квiтка була пiд високою напругою, я вiдлетiв i врiзався спиною в письмовий стiл, але й вазон не втримався, злетiв зi своеi лавочки i гепнувся на пiдлогу. Квiтка лежала тепер на боцi; я знайшов у собi сили пiднятися, пiдстрибнути i двома ногами приземлитися на тремтячий у конвульсii бутон…

Пам’ятаю хрускiт.

І пам’ятаю, як обiрвалася мелодiя.


* * *

Я прийшов до тями приблизно через тиждень, i людина в бiлому халатi, яку я побачив над собою в переплетеннi трубок, – цей абсолютно незнайомий чоловiк явно зрадiв такому перебiгу справ.

Потiм я побачив над собою татка i маму. Але не вiдразу впiзнав iх, чесно кажучи. Обое були в бiлих халатах, обое добряче змарнiли, а тато сильно посивiв.

Я геть нiчого не пам’ятав з того моменту, як квiтка вiдкрилася. Нiчого, крiм мелодii. Та й та скоро забулася.

Нiхто не мiг пояснити до ладу, що трапилося зi мною того вечора. Коли згасло свiтло, мама почула мiй крик, гукнула мене, але вiдповiдi не отримала; а коли тато виламав дверi моеi кiмнати, я лежав на поламанiй квiтцi, весь килим був забруднений землею з вазона i кров’ю з мого носа.

Лiкарi зiйшлися на тому, що, граючи в футбол, я отримав травму голови, яка дала про себе знати через якийсь час. Вiдкрилася носова кровотеча, я втратив свiдомiсть, а наостанок ушкоджений мозок порадував мене кошмаром. (Хоча ми й справдi зiткнулися в грi лобами з шестикласником Ігнатовим, i гуля таки дiйсно була чимала.) Я впав у кому i запросто мiг померти, якби не здоровий органiзм i квалiфiкованi зусилля лiкарiв.

Я провiв у лiкарнi все лiто i початок осенi, а коли виписався, то хитався вiд протягiв i на уроках сидiв, як пень. Довелося пропустити рiк; важкий рок вiдтодi викликав у мене головний бiль, i всi квiтковi ящики прийшлося викинути.

Мене звiльнили вiд фiзкультури, зате армiя тепер не загрожувала. Мати тряслася надi мною, як осика над пiдосичником. Спочатку навiть намагалася тримати постiйно при собi, ця опiка дратувала – але в той же час менi було шкода маму…

Я не розповiдав iй про своi сни.

Приблизно раз на мiсяць менi снилася мелодiя. Та сама.

Тодi я прокидався геть мокрий i в дрижаках. А два чи три рази навiть намочив постiль. На щастя, якось вдалося викрутитися i приховати це вiд мами…

Минув рiк, а потiм ще i ще. Я вирiс, змiцнiв, хворiв не бiльше i не менше, нiж iншi школярi, недокрiв’ям не страждав, не зомлiвав i вчився нормально. Лiкарi втiшали батькiв, запевняючи iх, що серйозних наслiдкiв травма не мала.

Жахливий сон iз мелодiею навiдував мене все рiдше.

А коли менi виповнилося вiсiмнадцять, i зовсiм перестав турбувати.


* * *

Минуло двадцять рокiв, i я знайшов свое мiсце у великiй конторi, яка торгувала нерухомiстю. Моя кар’ера маклера рвонула вгору, як повiтряний змiй; у мене якось вiдразу виходило прив’язати до себе клiента, пiдкреслити вигiднi сторони угоди й затiнити – але не замовчати! – невигiднi. Робота приносила менi задоволення; починаючи працювати з новим клiентом, я вiдчував себе майстром, що сiв за шахову дошку. Будь-яка угода була для мене призом – великим чи маленьким, але завжди заслуженим, чесним i дуже приемним.

Я возився з малогабаритними кiмнатками, з блочними холодними «сорочками», з колишнiми комуналками величних руiн «iсторичного центру»; кiлька разiв менi траплялося провернути по-справжньому значнi угоди, однак та, що намiчалася цього разу, обiцяла стати найбiльшою за всю мою кар’еру.

Продавався будинок на три поверхи – з колонадою i флiгелем, з автономною електростанцiею i паровим котлом, з камiнами, стайнею i садом – коротше, продавалася будiвля з тих, що свого часу мали назву панських садиб.

Будинок був молодий – п’ять рокiв тому його почав будувати для себе художник, якого надзвичайно цiнували на Заходi, хоча майже невiдомий, тут, вдома. Будiвництво затяглося на чотири роки; рiк тому художник вiдсвяткував нарештi новосiлля, кiлька мiсяцiв щасливо прожив у будинку своеi мрii i помер вiд iнфаркту. Нинiшнiй продавець був його сином, молодик рокiв двадцяти з гаком, одягнений стильно, але недбайло, з дуже вузькими – ненормально вузькими, як на мене, – зiницями.

Насамперед я з’ясував юридичнiй бiк питання. Пiдтвердилося, що син дiйсно единий спадкоемець татуся. Рано вранцi в суботу двадцять сьомого жовтня ми вдвох – його машиною – вирушили оцiнювати маеток.

Їхати довелося щось iз пiвтори години. Я подумки вiдзначив у графi «Вiдстань»: «далеко». Майбутнiй клiент мiй нервувався за кермом, голосно шпетив неповоротких, на його думку, водiiв, якi не квапилися дати йому дорогу, ривками кидав машину то вправо, то влiво, без потреби порушував правила i рiзко гальмував – коротше, коли ми спинилися перед смугастим шлагбаумом дачного кооперативу, нерви моi, що на роботi зазвичай подiбнi до напнутих вiтрил, небезпечно напружилися.

Шлагбаум був пiднятий, i, схоже, назавжди. За розбитим вiкном будки нiкого не було видно. Я зiтхнув i подумки вiдзначив у графi «Охорона»: «передбачаеться».

Ми в’iхали на територiю кооперативу. З правоi сторони тяглася довга i вузька смуга води – чи то затока, чи то чийсь приплив, або просто краечок болота. Я згадав, що клiент мiй згадував якийсь «пляж» (мабуть, це не тут, заспокоiв я себе).

Кооператив був дивний – одна довга вулиця. Недобудованi дачi – таких була бiльшiсть – чергувалися з низенькими, по вiкна врослими в землю сiльськими будиночками. Розбитi вiкна, проваленi дахи, бур’яни, якi зустрiли осiнь на гордiй позначцi «два метри зросту» – схоже, тут багато рокiв не ступала нога людини.

«Опель» трясло на вибоiнах.

– А сусiди тут е? – запитав я клiента.

Той знизав плечима:

– А треба?

Я здивувався i нiчого не сказав. У графi «Пiд’iзна дорога» подумки вiдзначив: «погана».

Призначений до продажу будинок видно було здалеку. Червона черепиця, башточки, флюгери, кованi грати балконiв – художник був не дурний пожити – знався на цьому; побачивши садибу, я вiдчув до нього, небiжчика, щось схоже на заздрiсть. Нервова дорога, пустирi та вибоiни навколо – все це раптом стало неважливе, точнiше, наповнилося iншим змiстом: передi мною був не дуже дорогий будинок десь на задвiрках, а вiддалений вiд метушнi замок, мiсце усамiтнення, оточене дикою природою…

Поки клiент заганяв машину в гараж, я стояв посеред просторого двору, вдихав запах листя, що встеляло стилiзованi пiд старовину кам’янi плити, дивився на флюгери i намагався – хоча б приблизно – прикинути цiну всiеi цiеi пишноти. Ох, це буде вiнець моеi рiелторськоi кар’ери, адже i покупця знайти буде непросто, аж надто кругленькая сума вимальовуеться…

Посеред двору була неправильноi форми клумба з величезним каменем у центрi. Це звiдки ж приперли таку брилу?

– А це що? – запитав я в клiента.

– Фонтан, – озвався той знехотя. – Працюе вiд насоса…

– Можна ввiмкнути?

– А навiщо?








Вiн дратував мене, похмурий i безглуздий продавець скарбiв.

– Але ж ми привеземо сюди покупця, – сказав я терпляче. – Фонтан теж коштуе грошей, i чималеньких.

Клiент знову знизав плечима. Пiднявся на широкий ганок з двома мармуровими псами обабiч; у руцi його подзвонювала низка величезних сейфових ключiв – на кшталт тих, що вiдкривають залiзнi дверi моеi квартири, але бiльшi.

Коли ключ скреготнув у замку, я чомусь розхвилювався. Занадто подобався менi цей будинок. Дуже хотiлося, аби те, що всерединi, не пiдвело очiкувань. Клiент вiдкрив важкi дверi й ступив досередини; а я, майже проти волi, затримався.

Хотiлося подовжити задоволення.

І – чомусь – виникло занепокоення. Виникло i зникло, як тiнь летючого птаха.

– Ну, йдiть, – глухо долинуло з дому. – Тут, звичайно, безлад…

Я ввiйшов. І з першого погляду зрозумiв, що будинок не обдурив мене. Меблiв майже не було, зате був великий камiн з кованими гратами, стiни з нiздрюватоi цегли i кiлька картин олiйними фарбами на великих картонках.

– А не боiтеся, що вкрадуть? – запитав я, затримуючи погляд на картинах.

Я знав, що мiй супутник потисне плечима, i не помилився в своiх очiкуваннях.

– Поки не вкрали, – байдуже сказав клiент. – Це батьковi дарували… Вони нi хрiна не вартi.

Я рушив нагору вузькими крученими сходами, на другому витку зупинився i подивився вниз. Клiент навiщось знiмав зi стiни найближчу картину; я геть не розумiюся на живописi, i кiлька помiдорiв на блакитному столi нiчого не сповiстили нi серцю мойому, нi розуму. Я зiбрався був iти далi, коли клiент, захекавшись, розгорнув картонку зворотним боком до мене.

Я вчепився у вузькi перила, ще не розумiючи, звiдки страх, але кров уже хлинула вiд обличчя, щоки онiмiли, а долонi прилипли до залiза. На зворотному боцi картонки була намальована стара жiнка. Дуже стара. І дуже знайома. Та, що продала менi колись квiткову цибулину.


* * *

Напевно, мiй вигук був дуже виразний. Принаймнi, клiент на мить вийшов зi своеi похмуроi сплячки i поглянув на мене занепокоено:

– Що?

– Дозвольте глянути, – сказав я сухими губами i дуже обережно, намагаючись не оступитися, спустився зi сходiв.

Клiент виглядав здивованим:

– Що?

Картонку вiн поставив пiд стiною – помiдорами назовнi.

Не звертаючи уваги на його подив, я пiдняв картину i повернув зворотним боком. Там, на виворотi, не було нiякого портрета – тiльки тiснилися, переплiтаючись листям, дуже дрiбнi синi, коричневi i темно-жовтi квiти. Абстрактний малюнок, як ото на шпалерах.

– Вибачте, – сказав я, опускаючи картонку. – Менi здалося…

Клiент навiть плечима не знизав.

Ясно було, що переплетення квiточок зiграло зi мною злий жарт, адже стара випливла з пам’ятi зовсiм випадково – однак чарiвнiсть будинку з флюгерами для мене згасла. Я блукав кiмнатами, робив позначки в записнику, виходив на балкони, оглядав горище i пiдвал – усе це механiчно, нiби долаючи зубний бiль. Все зрозумiлiшим ставало, що будинок, попри все, перебувае у чудовому станi. Але тим сильнiше хотiлося забратися звiдси. Неначе починалася застуда, голова болiла все сильнiше, хотiлося чаю, а краще – горiлки…

На щастя, коли ми закiнчили – я зробив навiть кiлька знiмкiв з рiзних ракурсiв, щоб показувати фотографii потенцiйним покупцям, – клiент запропонував менi коньяку.

Я з радiстю погодився, випив бiльше, нiж слiд було, i на зворотному шляху дрiмав у машинi.


* * *

Я працював з будинком художника, як ювелiр з алмазом. Густо засiяв пропозицii – починаючи вiд звичайних газет i закiнчуючи елiтарними, доступними далеко не всiм глянцевими джерелами iнформацii.

Невдовзi дехто вже «клюнув»; i через деякий час менi була призначена зустрiч з першим покупцем. Розмова надихнула мене; розiклавши на столi фотографii, я докладно вiдповiдав на тисячу хитромудрих питань; в основному вони стосувалися не будiвлi навiть, а колишнiх хазяiв, iх родоводу i заповiтiв, останнiх новин в областi оподаткування та iнших тонких матерiй.

– Цiкаво… – сказав покупець, раптом обiрвавши власну думку. Вiн з усмiшкою розглядав одну з фотографiй; а я не зрозумiв, що саме так його розвеселило, дочекавшись, коли фотографiя лягла на стiл, i я й собi взяв ii в руки.

На фотографii був будинок. Захiдне сонце дуже вигiдно пiдкреслювало рiзьбленi балкончики i пiдфарбованi стильнi флюгери.

– На тiнь подивiться, – сказав покупець. – Це прямо на конкурс можна надсилати…

Я знову подивився на фотографiю.

Будинок вiдкидав тiнь. Обриси ii були хижим старечим профiлем…


* * *

Чи подумав я про те, щоб всерйоз поступитися цiею нагодою на користь iншого?

Хтозна.

Прощання вийшло якесь невизначене i зiм’яте. Витративши на «обробку» покупця так багато зусиль i часу, я раптом одним махом перекреслив уявлення про себе як про серйозну дiлову людину. Покупцевi вочевидь невтямки було, чому химерна гра тiней, що утворила на фотографii чорне обличчя староi жiнки, справила на мене таке дивне враження.

Чи не тому через кiлька днiв у офiсi пролунав дзвiнок, i ввiчливий голос повiдомив, що потенцiальний покупець передумав дивитися «маеток iз флюгерами»?

Я анiтрохи не здивувався. Я навiть зрадiв, як хлопчисько, що з’явився на прийом до зубного лiкаря, i почув, що дантист у вiдпустцi. На якийсь час я був вiльний вiд думок про маеток i охоче торгував малогабаритними «сорочечками».

Однак рiелторська машина була запущена, всi мотузочки натягнутi й всi колiщатка в русi. Ще через кiлька днiв менi знову зателефонували. Новим покупцем була жiнка.

Жiнку маеток зачарував.

Усе, що так хвилювало попереднього покупця, ii, здавалося, не цiкавило зовсiм. «Цим займеться мiй юрист», – сказала вона мелодiйним низьким голосом. Їi мало турбувала сума – вислухавши мене, вона красиво махнула пещеною рукою: «Про грошi поговоримо потiм. Для мене головне, щоб сподобалося…»

Вона уважно розглянула фотографii (всi, окрiм тiеi, зi старечим профiлем. Ту я розiрвав на дрiбнi шматочки i викинув). «Коли це все можна буде побачити?» – запитала вона, дивлячись менi в очi ласкаво i владно. Менi нiчого не залишалося робити, – я пробурмотiв: «Коли забажаете…»

І вже наступного дня ми вирушили показувати товар. Рушили караваном з двох машин: за «опелем» мого клiента слiдував чорний поважний БМВ.

Чи слiд пояснювати, як погано спав я напередоднi? Якi сни змушували мене щогодини вставати, вмикати свiтло, йти на кухню, ковтати таблетки валiдолу i валерiани?

Менi знову i знову видавалося, що посеред моеi кiмнати розпускаеться, як i в дитинствi, чорний бутон. І що цього разу я не встигну розтоптати його, перш нiж пелюстки розкриються…

Я не вмiв взяти себе в руки, i це було найсумнiше. Я подумував навiть – Господи! – скасувати поiздку, за успiхом або неуспiхом якоi стояли не просто великi грошi – але мое добре iм’я як фахiвця…

На щастя, я добре усвiдомив, що вiдразу ж за скасуванням «оглядин» мае слiдувати негайна госпiталiзацiя… у психiатричну лiкарню.

Отож рано-вранцi караван iз двох машин перетнув межу мiста i, раз у раз провокуючи аварiйнi ситуацii, рушив до мiсця призначення.

Мiй клiент, як i минулого разу, поводився на дорозi як буцлива корова. Водiй БМВ, професiонал, слiдував за нами, як iграшкова машинка на мотузочцi – не наближаючись, але й не вiдстаючи анi на крок.

Минули шлагбаум кооперативу. У будцi з розбитим склом на цей раз виявився сторож, i я вирiшив, що це добрий знак; навiть вибоiста дорога вiд шлагбаума до ворiт маетку на цей раз здалася коротшою.

Виявилося, що в гараж одночасно можна загнати i «опель», i БМВ. Щоправда, купувальниця цього навiть не помiтила – настiльки вразив ii маленький цегляний замок.

– Іринко, ти подивися! Ти глянь!

Іринцi було рокiв вiсiм. Красива дiвчинка з печаткою крайньоi розбещеностi на кругленькому личку блукала навколо фонтану, скептично вiдкопиливши губки.

За галявиною перед будинком носився маленький пес невiдомоi менi породи, дуже кошлатий i гавкотливий. Схоже, купувальниця привезла на оглядини всiх зацiкавлених у купiвлi осiб.

Мiй клiент гримiв ключами, вiдмикаючи дверi, а я стояв бiля ворiт, намагаючись опанувати гидку слабкiсть в колiнах. Зараз менi слiд було по-хазяйськи показувати купувальницi будинок, займати ii милою балаканиною, тактовно звертати увагу на товщину стiн, на устрiй парового котла, на зручнiсть ватерклозета… Але я стояв, мучився власною нiкчемнiстю – i все одно не мiг себе змусити ввiйти в цей будинок.

Голос купувальницi вiддалився. Вона була вже всерединi, вона про щось розпитувала клiента, а клiент, на щастя, вiдповiдав дуже привiтно. Хто б мiг подумати, що вiн узагалi вмiе чемно говорити…

– Ма! – гукнула Іринка i теж збiгла сходами ганку, а за нею, оглушливо гавкаючи, поспiшила волохата iстота невiдомоi породи. Я залишився сам-один – якщо не брати до уваги водiя БМВ, який курив на лавцi.

За час, що я шукав покупцiв, майже все листя облетiло з гiлок на землю. Голi дерева шкребли i шурхотiли, флюгери поскрипували, цi звуки були нiбито трiщинки на поверхнi абсолютноi тишi, – осiнньоi, цвинтарноi…

Я кинув курити два роки тому, але пiдiйшов до водiя i попросив цигарку. Вiн пригостив мене – без тiнi привiтностi, але й без неприязнi. Вiн усе так робив – професiйно. Легко.

– Нiчого собi будиночок… – сказав я водiевi просто тому, що треба було хоч щось сказати. – Так?

Вiн знизав плечима. Цей жест мiг означати як згоду, так i заперечення.

Дивна рiч – хороша сигарета, перша за два роки, пiдбадьорила мене. Я нарештi змiг подивитися на себе збоку – людина, яку два незначних збiги змогли повернути в лоно пiдлiткового кошмару…

Я докурив, кинув недопалок в бляшане вiдерце бiля ворiт i поспiшив до дому. Мое мiсце там, я маю помножити вигоди цього будинку на свою власну харизму, адже найважче – розмови про умови – може початися прямо зараз…

Купувальниця вийшла на балкон. Глибоко зiтхнула, озирнулася, запитала у клiента, що залишався ще в кiмнатi:

– А вам не шкода продавати? Чому ви таку пишноту – продаете?

Вiн щось вiдповiв. Я, поднiмаючись сходами ганку, чув його голос, але не мiг розiбрати слiв.

– Зрозумiло… – знову заговорила жiнка. – Шкода, що ваш батько так мало встиг тут прожити… Адже вiн всього кiлька мiсяцiв тут жив? Так? А вiд чого вiн помер?

Мене вразила ii безтактнiсть. Саме час було втрутитися; я рвонув угору гвинтовими сходами, стрибаючи через двi сходинки – аж тут мелодiя – така нiжна i сумна, така знайома, долинула знизу, з прочинених дверей пiдвалу…

Я автоматично зробив два кроки – i зупинився.

Я не чув цiеi мелодii вiдтодi, як менi було дванадцять. Я не пам’ятав ii – хiба що в кошмарних снах, якi давно минули…

Дивно, що я не закричав. Якось стримався.

Мелодiя стала голоснiшою. Те, що видавало ii, безсумнiвно пiднiмалося на свiтло; менi здалося, що це… мiй бутон, що за роки вирiс i розжирiв, пре з пiдвалу, пiднiмаючи дошки. І щастя, що штани моi залишилися сухими, бо наступноi хвилини з пiдвалу вибралася Іринка з дитячою шарманкою в руках. Вилазячи, вона на якийсь час перестала крутити ручку шарманки, i мелодiя стихла.

– Що… – вимовив я.

Іринка знову взялася за шарманку, i в цей момент я вмить стрибнув зi сходiв i вирвав iграшку у неi з рук.

Іринка вiдскочила i мало не впала у вiдкриту кришку люка. У дуже блакитних оченятах ii з’явився спочатку переляк, а потiм злiсть.

– Ти… чого? – сказала вона тихо, але загрозливо.

Я вiдступив, тримаючи шарманку за спиною.

– Вiддай… – все так само тихо промовила Іринка, i це була не вимога, а порада.

Я знав, що виглядаю дивно, але нiчого не мiг iз собою вдiяти.

– Ма! – крикнула Іринка.

Нагорi вiдчинилися дверi:

– Що?

– Скажи йому! Вiн шарманку забрав!

– Хто?

На сходах почулися кроки. Здригнулися залiзнi перила у мене пiд долонею; купувальниця спершу обiгнула мене, потiм здивовано заглянула менi в обличчя:

– Що трапилося?

– Вiн шарманку забрав, – повторила Ірчик. – Я у пiдвалi знайшла шарманку, а вiн забрав…

– Ти спускалася в пiдвал?!

– А що таке? Там класно…

– Ось шкодую, що взяла тебе…

– Так скажи йому – нехай шарманку вiддасть…

Я витяг iграшку з-за спини. А кляте дiвчисько вирвало ii перш, нiж я встиг щось пояснити. І тут же крутнуло ручку…

– Нi! – гаркнув я так, що навiть Іринка здригнулася.

Купувальниця насупилася:

– З якого це дива ви кричите на дитину?

– Вибачаюся, – сказав я через силу. – Прошу вибачення. Це не дуже хороша рiч. Ця музика… викликае у мене дуже поганi… будить гидкi… спогади. Прошу – дуже – зрештою, вона брудна, мало що там валяеться в пiдвалi…

Жiнка з сумнiвом подивилася спершу на мене, а потiм на шарманку. Владно простягла руку, й Іринка, хмикнувши, вiддала iграшку матерi.

– Гм… – сказала купувальниця, розглядаючи шарманку. – Тут написано: «Народна французька пiсенька… “Навiщо ти зламав мою квiтку?”».

– Що? – запитав я тихо.

– «Навiщо ти зламав мою квiтку», – з посмiшкою пiдтвердила купувальниця.


* * *

Погано пам’ятаю дорогу додому.

Здаеться, угода все-таки намiчалася. А може, й зiрвалася…

Коли я дiстався нарештi до своеi квартири, було вже зовсiм темно. Не знiмаючи мокрого взуття, я прочалапав на кухню i витяг з морозильника пляшку горiлки.

Нi, я не алкоголiк. Але пляшку горiлки в морозильнику тримаю. Просто так, про всяк випадок.

Потiм, прийнявши теплий душ, перевдягнувшись i зiгрiвшись, я цiлком спокiйно подумав: нi, угоди цiеi не буде. Просто е речi, якi перебувають за межею можливого. І саме коли ти намагаешся перестрибнути цю межу – трапляеться усiляка нiсенiтниця… Я ще добре вiдбувся, подумав я.

Випита горiлка зробилась буфером мiж мною i всiею цiею чортiвнею; принаймнi, я зумiв заснути майже вiдразу.


* * *

Будинок було продано. Мое фiнансове становище значно покращилось. Я купив наворочений комп’ютер i новий «фольксваген», окрiм того, з’iздив на зимовий курорт в компанii чарiвноi юноi модельки. «Мiска» дзвiнко смiялася i клялася, що приносить менi везiння.

Прийшла весна. Моделька набридла менi, проте везiння не закiнчувалося – вигiднi угоди йшли одна за одною.

Був квiтень, коли я задумався: а чи не придбати гарну дачу? Менi запропонували досить дешево майже добудований будинок у вже знайомому садовому кооперативi. Я механiчно зазначив у графi «Вiдстань»: «далеко»…

І поiхав на оглядини. Потрiбний менi номер дiлянки я знайшов ранiше, анiж над верхiвками дерев з’явилися мiднi флюгери – але я не втримався i направив машину вперед розбитою дорогою – цiкаво ж поглянути на життя нових мешканцiв такого пам’ятного менi маетку – хоча б здалеку…

Кованi ворота будинку з флюгерами були вiдкритi. Посеред брукованого каменем двору бив фонтан; бiля ганку, в палiсаднику, сидiла навпочiпки – до мене спиною – i длубалася в землi дiвчинка (мабуть, Іринка).

У моi плани не входило бути помiченим i впiзнаним. Тому я повiльно проiхав уперед, сяк-так розвернувся i все так само повiльно рушив назад. А коли порiвнявся з воротами, Іринка (а це була вона) пiдвелася.

Бiля ii нiг у палiсаднику менi привидiлося спочатку чорно-пурпурове ганчiр’я. І тiльки проiхавши кiлька метрiв наперед, я зрозумiв: що це квiти, що вже пiдросли, з рваним листям i з велюровими чорними бутонами.

Я полишив машину посеред дороги i бiгцем кинувся назад.

На подвiр’i нiкого не було. Фонтан плювався в небо товстим енергiйним струменем. Пам’ятаю, як я, спотикаючись, бiг до палiсадника. Пам’ятаю, як квiти – а iх було штук сто, не менше – разом обернули до мене бутони. Над землею пронiсся не то шепiт, не то зiтхання, помножене на число пурпурових стебел. Бутони затремтiли, нiби iх розпирало зсередини, i в кожному з них сидiв хтось, пориваючись вирватися назовнi…

(Я бачив, як вони лiзуть з кожного палiсадника. З квiткових горщикiв. Як зламують асфальт пiд вiкнами, як пруть з пiсочниць на дитячих майданчиках. Як проростае ними мое мiсто, i всi мiста, i будь-який клаптик землi, де живуть люди…)

Я закричав щосили i стрибнув у палiсадник, i музика, жахлива музика зла, грянула переможно… Земля пiд моiми ногами загорiлася, бутони – один за iншим – почали набухати, пелюстки затремтiли, i я знав: те, що сидить всерединi iх, ось-ось знайде нарештi свободу…


* * *

Я прокинувся вiд власного крику. Сусiди стукали в стiну, а хвилин через двадцять у дверi подзвонила мiлiцiя.

Сусiди у мене – вже немолоде, дуже пильне подружжя. Якби мене, не дай Боже, хтось убивав серед ночi – злочинцям би сильно забракло часу.

Я пояснив ментам, що менi приснився жахливий сон. Тi пригрозили оштрафувати i мене, i сусiдiв за помилкову тривогу.

Вони поiхали, а я потихеньку одягся, спустився у двiр i хвилин через двадцять зловив на перехрестi таксi. Водiй спочатку вiдмовлявся везти мене за мiсто, але я запропонував йому стiльки, що вiн вiдразу перестав бурчати.

Я розплатився з ним бiля шлагбаума. У будцi з розбитим склом було темно i тихо.

Я йшов повз старi покинутi будинки, i повз недобудованi й теж покинутi. Було темно i холодно, а головне – я не знав, що буду робити. Єдине, в чому я був упевнений – зробити що-небудь обов’язково треба! Адже цибулини майбутнiх сходiв уже посадженi в землю, хоча е ще час до того моменту, коли чорнi пелюстки розкриються…

Ключiв у мене не було. Я перелiз через ворота.

Займався пiзнiй осiннiй свiтанок. Палiсадник був порожнiй, якщо не брати до уваги тьмяного опалого листя. Я довго сидiв на сходинках мiж бронзовими бульдогами, потiм кiлька разiв обiйшов будинок по колу i нарештi знайшов те, що шукав, – пiдвальне вiконце, решiтка якого була незамкнена на замок, а обмотана товстим дротом. Я видавив скло, розв’язав дротяний вузол i спустився в темряву; переступаючи через купи непотребу. Знайшов нарештi вимикач, клацнув i заплющив очi.

Це був той самий пiдвал, де Іринка вiдшукала iграшкову шарманку. Банки з олiфою, якiсь коробки i канiстри, сувоi лiнолеуму, старi етюдники, палiтри, запилюченi альбоми, а на стiнi чомусь карта свiту, намальована на прогумованiй клейонцi. Клейонка в кiлькох мiсцях обгорiла, i карта звисала лахмiттям – страшним, схожим на обвуглену плоть.

…Чи був хоч якийсь сенс у тому, що я зробив?

Хтозна. Але не зробити цього я все одно не мiг.


* * *

Згорiло все. Котел вибухнув, проводку замкнуло, перекриття обвалилося. Вцiлiли тiльки чавуннi решiтки та флюгери.

Вичислити мене було справою технiки. Проте нiхто – нiхто! – мене нi про що не розпитував. Може, тому, що сина художника, нинiшнього власника будинку, ось-ось мали засудити за торгiвлю наркотиками.

Проте кар’ера моя скiнчилася, а сам я опинився тут. І ось уже багато рокiв я живу вiд уколу до уколу. Невже вся справа в тому, що колись хлопчиськом, граючи в футбол, я сильно вдарився головою об лоб якогось шестикласника?!

Вiдразу пiсля чергового уколу я знав, що так воно й було. Менi просто не пощастило. Тепер доведеться довго лiкуватися.

Але коли спливае час i надi мною змикаеться нiчна тиша, я, заплющивши очi, бачу жаскi бутони, що проростають крiзь дiри в обгорiлiй клейончастiй картi. А неподалiк, в ординаторськiй, твердим жiночим голосом бурмоче телевiзор; я вслухався в це бурмотiння, i менi здаеться, що в крiслi дикторки сидить знайома стара, а за спиною у неi погойдуються оксамитовi чорнi бутони.

Я згадую задимленi руiни.

Руiни будинку з флюгерами.

Менi стае страшно, i водночас я майже пишаюся. Я зробив мало, дуже мало, але я хоч що-небудь зробив. Я НЕ дозволив бутонам розкритися. Це все, що я змiг…

Хоча коли-небудь, я знаю: може, просто зараз, – з любов’ю вирощена кимось квiтка вже розмикае пелюстки…




Імператор[4 - © М. та С. Дяченки, 2009]


– Отже, мова йде про хлопчика з «Імператора»?

– Так. За документами – Денис Донцов. Хоча у нього зроду не було нiяких документiв, це вже зараз…

– Розумiю.

– На даний момент – тринадцять рокiв. Зачатий i народжений в експедицii. Третина дослiдних звiтiв – я маю на увазi нормальних звiтiв, коли у них було ще все нормально – стосуються перебiгу вагiтностi, пологiв, потiм розвитку немовляти…

– Пологи були частиною дослiдницькоi програми?

– Так. Ви ж розумiете, як це важливо. Вiдтворення популяцii в умовах далекого походу. Наголовнiше питання… Хоча, звичайно, вони зробили купу важливих справ. Усiляких. До складу експедицii входили дванадцятеро осiб – усi блискучi спецiалiсти…

– Прошу вибачення, але я читав матерiали, якi менi передали. Там це все е.

– Так, вибачте.

– І що з хлопчиком? Окрiм того, що вiн…

– З ним усе нормально. Вiн адаптований. Розмовляе чотирма мовами, окрiм рiдноi. Грае на скрипцi i фортепiано. Розвинений фiзично. Товариський. Розумiе жарти i жартуе сам. Терплячий. Витриманий. Ввiчливий.

– У вас дивний емоцiйний фон, якась напруга стосовно хлопця…

– Я розповiм. Денис народився вчасно, легко i без ускладнень. Розвивався абсолютно нормально. Першi слова були – «мама» i «пiлот»… Коли йому було вiсiм рокiв, помер командир екiпажу. Через мiсяць – бiолог, батько хлопчика.

– Вони одразу запiдозрили епiдемiю…

– Так. Хоча взятися iй не було звiдки. Командир i бiолог померли однаково – спершу затьмарення розуму. Потiм вiдмова життево важливих органiв. Ви знаете – на борту був потужний медичний модуль з реанiмацiею, здатною пiдтримувати життя хоч окремого органа, хоч вiдтятоi голови… Але нi командира, нi бiолога не врятували. Коли стало ясно, що мозок мертвий…

– Розумiю.

– Їх помiстили в саркофаги в спецiальному вiдсiку. Таким був припис. З цiеi експедицii мали повернутися всi – живi й мертвi.

– У мене немае iнформацii, як малюк пережив втрату.

– У мене теж. Немае записiв – у тi днi iм було не до протоколу. Вони шукали причину…

– І не знайшли.

– Нi. Забiгаючи наперед, скажу, що ми теж не знайшли. Про жоднi бактерii, вiруси, iнопланетних створiнь не може бути й мови. Ми мало не на атоми розiбрали корабель i вмiст саркофагiв…

– Хлопчику було вiсiм?

– Так. Командування польотом прийняв другий пiлот. Начальник експедицii вiдновив нормальну роботу… Наскiльки це було можливо…

– Втрати неминучi?

– Так. Напевно, вони теж так подумали, коли через рiк помер дiетолог.

– З тими ж симптомами?

– Абсолютно. Коли Денису було десять, за три мiсяцi вимерла вся команда. Остання – його мати, бортiнженер. Денис отримав точнi iнструкцii: керуючи автоматами, уклав матiр в дванадцятий саркофаг. Резервний.

– Та-ак…

– Три роки вiн провiв на борту сам-один, в компанii роботiв i небiжчикiв. Зрозумiло, курс був прокладений, автоматика не пiдвела. Але – я повторюю – зараз це товариський, освiчений, абсолютно нормальний хлопчик.

– Неабиякий, визнаю. Але вiн вирiс серед видатних людей, в обставинах, якi не можна назвати рядовими…

– Повiрте, ми не стали б до вас звертатися. Ми зустрiчали експедицiю – за графiком. Денис вийшов на зв’язок точно в строк… Зрозумiло, дiзнавшись, що екiпаж загинув, ми залишили корабель на орбiтi. Певна рiч, Денис потрапив у карантин. Вiн спiвпрацював, ви не повiрите, з охотою, вiн нас утiшав! Його мало не на частини розбирали, намагаючись виявити аномалiю, а вiн жартував… Вiн здоровий. Корабель стерильний. Прах наших товаришiв пiддали всiм тестам, якi тiльки можливi.

– Нiчого не знайшли?

– Нi. Щоправда, провiдний iнженер проекту помер через мiсяць пiсля повернення «Імператора». Але це зрозумiло: обширний iнсульт…

– Так…

– Дениса вiдправили до школи – в одну з кращих шкiл, ми вiдчували провину перед його батьками…

– Це вже даремно.

– Вiн провчився пiвроку. Характеристики позитивнi.

– Ми пiдбираемося до того, чого немае в моiх матерiалах.

– Так. В останнiй мiсяць один за одним, померли трое його вчителiв. Затьмарення розуму, вiдмова життево важливих органiв… Причина невiдома.


* * *

Школа була справдi хороша – маленьке, вiддалене мiстечко на березi моря, з парком, що обступив будiвлi, з нескiнченними треками, теренкурами, спортмайданчиками, альтанками i експериментальними дiлянками, нарештi, з фортечною стiною вздовж головноi алеi. – Стiна уособлювала прогрес, а тому була складена з рiзних матерiалiв, починаючи вiд цегли i закiнчуючи будiвельним монолiтом. Мозаiчнi картини з кольорового скла зображували людей, що займаються своею справою, – iнженерiв над просторовими моделями, древнiх грекiв з мотиками i космонавтiв у старовинних скафандрах. Бiля самого входу двi фiгури в спортивних костюмах – чоловiча i жiноча – стояли, цнотливо взявшись за руки.

Що мав вiдчувати хлопчик, який першу дюжину своiх рокiв бачив лише те вiртуальне небо? Що вiн повинен вiдчувати, опинившись на березi, у парку, серед сотень ровесникiв? Потрясiння? Або, може, розчарування? Справжне небо так схоже на вiртуальне, що, бува iх важко розрiзнити…


* * *

У вестибюлi на iнформацiйному екранi були виставленi три портрети в траурних рамках. Стояла тиша, незвична для школи.

– Доброго дня. Мене звати Олександр. Вам дзвонили.

– Так, зрозумiло, – жiнка в адмiнiстративному крiслi посмiхнулася дуже натягнуто. – Ви хочете поговорити з Денисом?

– Нi. Тобто хочу, звичайно, але пiзнiше. Спершу я збираюся зустрiтися з кiлькома його друзями… Навряд чи в нього е друзi. З товаришами. З педагогами.

– Зрозумiло. – Жiнцi, важко було посмiхатися.

– І ще я заздалегiдь приношу вибачення за нетактовнiсть. Менi треба поговорити про вашi останнi втрати – про тих педагогiв, що померли.

Жiнка мовчала секунд тридцять. Їi лiва рука почала тремтiти, i вона мiцно притисла долоню до столу.

– Розумiю, – сказала вона нарештi. – Що б ви хотiли знати?

– Я вивчав iхнi медичнi карти. Всi трое були практично здоровi.

– Так.

– Я бачу, в школi траур?

– Шок, – просто сказала жiнка. – Багато хто, здаеться, й досi не вiрять. Знаете, дитяче бажання вiдгородитися вiд поганого. Ми тут, на щастя, рiдко стикаемося зi смертю…

– Денис Донцов часто з нею стикався.

– Так. – Жiнка знову помовчала. – Бачите, цi трое були найкращими. Зрозумiло, у нас багато чудових педагогiв… Але цi трое були особливими – за ними тяглися, iх хотiли наслiдувати.

– Вони викладали в класi у Дениса?

– Єлизар Степанович i Лука Вiкторович – так. А Ельза Себастянiвна, вчитель японськоi, – нi. Але Денис ходив до неi на факультативнi заняття. Чому ви пов’язуете те, що трапилося, з Донцовим?

– А ви не пов’язуете?

Жiнка перевела погляд на вiкно – там сяяло сонце крiзь сплетене гiлля:

– Нам дуже важко утримувати учнiв вiд панiки. Адже iсторiю Дениса тут знають усi. Знаете, як його прозвали? Імператором. З першого ж дня. А тепер звуть Імператор Смерть.

– Вiн зарозумiлий? Вважае себе особливим?

– Нi. Але вiн непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим i помiстити в iзолятор.

– Але вiн здоровий?

– Цiлком. Як не шкода це визнавати, ми, напевно, будемо наполягати на його переведеннi… кудись.

– Пiдстави?

Вона знову подивилася йому в очi:

– Немае нiяких пiдстав. Тiльки почуття самозбереження. Гадаю, нам вдасться переконати опiкунську раду.


* * *

– Імператор Смерть? – дiвчинка подивилася майже вороже. – Не чула. Його звали просто Імператор.

– Вiн надто загордився, тобi не здаеться?

– Нi, – вона пiдвела очi. – З огляду на все, що випало на його долю, – нi! От якби ви, скажiмо, три роки сидiли самотою всерединi консервноi банки, нашпигованоi технiкою, а потiм прибули на планету, де у вас немае навiть знайомих щурiв… Навiть щурiв! – Голос ii затремтiв. – І вас що, зустрiли як героя? Нi, як рознощика невiдомоi iнфекцii! Я б подивилася тодi на вас. Ви б усiх зненавидiли. А Денис – нi…

Вона дивилася на нього переможно i похмуро, нiби очiкуючи негайного визнання: так, я невдаха.

– Вiн розповiдав про себе? – Олександр ухилився вiд емоцiйно небезпечноi теми.

– Не вiдразу i не всiм.

– Тобi розповiдав, Олю?

– Менi – так, – дiвчинка зарозумiло примружилася. – Про те, як грав iз дорослими в першi роки. І як жив потiм один. А про час, коли вони всi по колу вмирали, – вiн нiкому не говорить.

Вона закусила губу i втупилася поверх плеча Олександра вдалину, де височiли над зеленню парку старi пiнii на березi.

– Імператор. Це дитяче прiзвисько. Так звали його батько i мати. За назвою корабля. А зовсiм не через те, що вiн надто загордився… Розумiете, ми – людство, а Денис – сам по собi. Вiн це вiдчувае кожного дня, вiн з цим живе.

– Вважае себе особливим?

– Та нi ж бо! Вiн найзвичайнiсiнький хлопець. Не дуже розумний, не дуже сильний. Якийсь розгублений… Дуже самотнiй.

– А як у нього складалося з хлопцями?

– Ми його намагалися адаптувати, як могли. Дещо вийшло. Вiн став смiятися. Став грати у волейбол за школу. Вiн… розумiете, йому тринадцять, а на вигляд – п’ятнадцять. Психологiчно вiн молодший, вiн дитина. Імператор Смерть – дика вигадка, дуже жорстока. Який стосунок вiн мае до чиеiсь там смертi?! За що його замикати в iзолятор? Га?

– Вiн хворий, – обережно сказав Олександр. – Його iмунiтет…

– У нього прекрасний нормальний iмунiтет! – Вона викрикнула цi слова i вiдразу поникла, як зiв’ялий листочок. – Кажуть, його взагалi приберуть з нашоi школи… А за що, можна дiзнатися?!


* * *

– У нас у школi п’ятдесят сiм вiдсоткiв учнiв становлять дiвчата, – сказав високий хлопець зi шрамом на вилицi. – Отже, як можете собi уявити, деяка емоцiйна нестабiльнiсть мае мiсце.

– Ти хочеш сказати, хтось справдi вiрить у прокляття?

– Необов’язково у прокляття. Дiвчата, особливо в цьому вiцi, – хлопець поблажливо посмiхнувся, – це така каша, така гормональна мiшанина… Ридання, смiх без причини, усiлякi таемницi. Дениса вони облiпили з першоi ж хвилини, як вiн переступив порiг – iм було цiкаво. Потiм вони стали його жалiти. Потiм вони стали його любити… Тепер вони його бояться, вiрять, що вiн справдi Імператор Смерть, поширюе якiсь чорнi флюiди всюди, де з’явиться.

– А ти що про нього думаеш?

– Тварюка, – не вагаючись вiдгукнувся хлопець. – Позбавлений емоцiй вiдморозок. З надвисоким рiвнем iнтелекту.

– Ти з ним дружив?

– Я з ним водився. Вiн дозволяв менi це. Для мене, треба сказати, це був дуже корисний досвiд.

– У нього, здаеться, було багато товаришiв…

– Так видаеться. Вiн умiе наводити тiнь на тин. Вiн знае, чого вiд нього хочуть, i пiдтримуе iлюзiю товариськостi. По-справжньому вiн дозволяв з собою водитися тiльки менi… i ще декому. Інодi.

– Тi вчителi, що померли, – у них були якiсь особливi вiдносини з Денисом?

Хлопець замовк i деякий час дивився, як дзижчить бджола над величезною садовою кульбабою.

– Вiн дiлив учителiв на корисних та некорисних. Цi трое були у нього в числi корисних, навiть дуже. Це все, що я можу сказати.


* * *

– Як вам вдалося затягти у волейбольну команду такого замкнутого хлопчика, як Денис?

– Затягти? – Дiвчина хмикнула. Їй було шiстнадцять рокiв, волосся i очi у неi були однакового яскравого кольору, рудо-каштановi. – Та вiн просився три тижнi! На тренування ходив, на лавцi сидiв!

– Справдi?

– Ну так… Вiн таки фiзично розвинений, але руки нетренованi, по м’ячу не мiг втрапити. Я на нього стiльки тренувань убила – жах! І вiн таки заграв, у мене й мавпа заграе!

– Ви його не боiтеся?

Дiвчина клiпнула дуже густими темними вiями.

– Себто? Ця маячня щодо прокляття, Імператор Смерть? Я не вiрю в прокляття!

Щоки ii, секунду тому засмагло-червонi, раптом посвiтлiли i стали просто засмаглими.

– Узагалi, – сказала вона знехотя, – у нас тут траур, чотири тренування вже пропустили… Лука Вiкторович був у нас спортивним органiзатором… Напередоднi… У нас була товариська гра… Ми вилiтали в iншу школу, вранцi вилетiли, вдень зiграли, а увечерi назад…

– Виграли?

– Продули. Денис запоров подачу… Але не в тiм рiч. Лука Вiкторович усю зворотну дорогу був бадьорий, нас утiшав. Особливо Дениса. Потiм замовк. Потiм я дивлюся – вiн iде по дорiжцi… На кущi натикаеться… Отак iшов, iшов i впав! Ну, швидко лiкаря викликали…

Вона подивилася на своi долонi – великi i жорсткi, як у хлопця.

– Я не вiрю в прокляття, – повторила з притиском. – Але якщо це не прокляття – то що за нiсенiтниця, га?!


* * *

Ізолятор стояв далеко вiд берега. З головним корпусом його пов’язувала крита галерея.

– Вiн що ж, увесь час один? Нiхто його не провiдуе?

– Вiн звик сам-один. – Жiнка-лiкар вiдвела очi. – До того ж хлопцi багато спiлкуються по Мережi. Доводиться, знаете, спецiально нагадувати йому, що пора зарядку зробити або на повiтрi погуляти…

На стiнному екранi сидiв, закинувши ноги на низький столик, худий пiдлiток з комунiкатором на колiнах. Видно було його потилицю, помiрно кошлату, i невелике акуратне вухо. Свiтла футболка обтягла спину – не сутулу, в мiру м’язисту.

– Вiн знае про камери?

– Звичайно. Камера тiльки в головнiй кiмнатi його палати. Ще у нього е спальня, санблок, спортблок, медблок…

– До речi, як вiн себе почувае?

– Чудово. – Лiкар мигцем глянула на Олександра i знову опустила очi. – Ви розумiете, вiн здоровий. Тримати його в iзоляторi – лукавство…

– Ви вiрите в прокляття?

– Я вiрю фактам: трое людей померли.

– Люди смертнi.

Лiкар пiдвела очi i подивилася тепер уже пильнiше:

– Я працюю в цiй школi п’ять рокiв. Ми тут рiдко зустрiчаемося зi смертю, знаете… У нас навiть тварини живуть довго i щасливо.

– Добре вам.

– Так. А цей хлопчик прийшов звiдти, де смерть густа, як… як скраплене повiтря. Вiн Імператор Смерть. Я б на вашому мiсцi не зустрiчалася з ним.

– Ви серйозно?! Ви, доросла людина? Адже навiть дiти не вiрять у таке…

– Саме тому, що я доросла, серйозна людина, – вперто сказала лiкарка. – Коли до нас привезли Дениса, його минуле життя було пiд забороною. Таемниця, i все. Вiдразу ж стало ясно, що хлопець потребуе психологiчноi допомоги. Тодi я, як вiдповiдальний медпрацiвник, поставила питання про доступ до iнформацii… Спершу розсекретили для мене i адмiнiстрацii. А потiм для всiх, бо… Ну, нерозумно, адже таке в таемницi не збережеш.

– Зрозумiло. Значить, невiдомi чорнi сили, якi неможливо нi зафiксувати приладами, нi обчислити, нi передбачити?..

– Я не знаю, – втомлено сказала лiкарка. – Єлизар Степанович… Єлизар Горошко, тридцять рокiв, учитель теплофiзики. Тиск – сто двадцять на вiсiмдесят. Медична карта чиста. Плавець. Велосипедист. Лижник. Випав з вiкна другого поверху, втративши здатнiсть орiентуватися в просторi. Перелом руки. Я помiстила його в реанiмацiйний модуль… Ви бачили звiти? Спочатку там напевно моi записи йдуть…

– Так.

– Вiн просто виключився, як прилад. Серце не вдалося запустити. Я пiдключила його до машини – серце, нирки, печiнку… повнiстю. Коли його вiдвезли звiдси в госпiталь, вiн був ще живий. Якщо можна так висловитися. Потiм менi нiчого не хотiли говорити, просто повiдомили про смерть. І я нiчого б не знала, якби не другий випадок. Ельза Себастянiвна Лун, учителька японськоi. П’ятдесят рокiв. Незамiжня. Мати п’ятьох дорослих дiтей. Зi схильнiстю до гiпертонii. У минулому роцi – перелом ноги, травма отримана пiд час поiздки з учнями на гiрськолижний курорт. Зрослося без ускладнень. Втратила свiдомiсть серед бiлого дня, в парку, по дорозi вiд iдальнi до навчального корпусу. Не впiзнавала мене. Не впiзнавала нiкого. Я помiстила ii в реанiмацiйний модуль… Далi розповiдати?

– Чому це сталося? Дiагноз?

– Офiцiйно – гiпертонiчний криз. Вона носила пластир, який контролював тиск i подавав сигнали щоразу, коли систолiчний ледь-ледь перевищував сто сорок. Показання пластиру у мене фiксувалися на приладах, я все передала в госпiталь. Там був зубець, ii тиск стрибнув до ста п’ятдесяти i одразу ж повернувся до норми хвилин за десять до того, як вона впала… Але сто п’ятдесят на дев’яносто – це ж не гiпертонiчний криз!

– Тобто ви не згоднi з офiцiйним дiагнозом?

– А яка рiзниця, згодна я чи нi? Лука, спортивний органiзатор, сорок рокiв. У цього зроду не було гiпертонii. Дiвчата розповiдали потiм, що вiн iшов, наскакуючи на кущi. Я бачила потiм зламанi гiлки. Бачила слiди. Вiн iшов, виляючи, як тяжко п’яний або повнiстю дезорiентована людина. Першим вiдключився мозок… Не зовсiм вiдключився, але був тяжко пошкоджений. Тiло якийсь час жило i рухалося за iнерцiею. А потiм вимкнулося. Я, звичайно ж, помiстила його в реанiмацiйний модуль. Але який сенс пiдтримувати життя тiла, якщо воно порожне? Якщо душа вже вилетiла з нього невiдомо куди?

Лiкарка замовкла. Пiдлiток на екранi змiнив позу – прибрав ноги зi столика, повозився в крiслi, сiв рiвнiше.

– При чому тут хлопчик? – запитав Олександр.

Лiкар знизала плечима:

– А при чому тут хлопчик? Тiльки при тому, що там, де вiн, помирають люди. Бiльше у нас немае нiчого – нi даних, нi вiдомостей, тiльки… почуття самозбереження.

– Думаю, вам вдасться переконати опiкунську раду, – сказав Олександр.

Лiкарка уважно на нього подивилася.

– Так, – вiдповiла сухувато. – Якщо ви хочете говорити з хлопчиком – будь ласка. Це ваша робота, врештi-решт, i ви знаете про цю iсторiю куди бiльше за мене… Тiльки вiзьмiть до уваги одну обставину.

– Себто?

– Померли тi, хто був важливий для Дениса. Хто був йому особливо цiкавий.

– Бiдолашний хлопчик… – пробурмотiв Олександр.

– Так. Я теж йому цiкава. Я нiколи з ним не розмовляю вiч-на-вiч. Можете мене зневажати. Можете написати рапорт.

– Я не збираюся…

– Дякую. Послуга за послугу: i ви йому будете цiкавi. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цiкавi. Вiн допитливий.

– І що станеться зi мною, якщо я поговорю з цим хлопцем наодинцi?

– Може, нiчого. А може… Я, звичайно, розмiщу вас у реанiмацiйний модуль у разi чого. Але результат – вiдомий.

Олександр усмiхнувся. Лiкарка теж подарувала йому слабку посмiшку.


* * *

– Здрастуй, Денисе.

Хлопець обернувся.

Вiн справдi виглядав на п’ятнадцять – незграбний, маслакуватий, абсолютно нормальний пiдлiток. Вiн посмiхнувся з природною ввiчливiстю, хотiв був сказати: «Здра», – i раптом затнувся.

Це тривало дуже коротку мить. Хтось iнший, не Олександр, не помiтив би або не надав цьому значення. Але хлопець затнувся, побачивши його, i в очах промайнула… радiсть чи що? Подив? Непiзнане вiдчуття. В цiлому позитивне, але з ноткою тривоги.

– Здрастуйте, – сказав вiн наступноi секунди, абсолютно так, як це мав сказати нормальний хлопець у такiй ситуацii. – Ви слiдчий?

– Я фахiвець з рiзного роду нештатних ситуацiй, – округло пояснив Олександр. – Адже ми ранiше не бачилися, так?

– Нi. – Хлопець пiдняв кутики вуст. – Ви здалися менi схожим на одну людину.

– На кого?

– На мого батька. – Голос хлопця не здригнувся. – Хоча я пам’ятаю його набагато молодшим. Вам близько сорока. А татовi, коли вiн помер, ще й тридцяти не було.

Олександр розгубився на цiлу секунду. Дуже не хотiлося вимовляти традицiйне «спiвчуваю», але нiчого кращого придумати не виходило.

– Тобi непросто довелося.

– Так, менi вже говорили, – вiн пом’якшив зухвалiсть посмiшкою. – Ви вiрите, що трое викладачiв померли через мене?

Дивлячись в його безтурботнi сiро-блакитнi очi, Олександр розгубився вдруге. Вiн раптом згадав жiнку-лiкаря, яка не хотiла зустрiчатися з цим хлопцем вiч-на-вiч.

– Я не оперую чутками. Тiльки фактами. І, зрозумiло, не збираюся звинувачувати тебе в тому, чого ти не робив…

Його язик вимовляв слова, за смисловим навантаженням схожi на хропiння. Олександр дивився в очi хлопця. Той дивився i посмiхався у вiдповiдь.

Волосся на потилицi у Олександра пiднялося дибки. Те, чого не вимiряти приладами – чуття, – змусило серце забитися швидше, i сигнал небезпеки майнув по шкiрi, як вiтер по рiвнинi.

– Дуже цiкаво, що тепер зi мною буде, – тихо сказав хлопчик. – Начебто я нi в чому не винен… Але я в iзоляторi. Мене тепер назавжди iзолюють? Щоб я жив усе життя за гратами, як прожив першi роки?

Олександр насилу вiдвiв очi. Кiмната була бiльша, Олександр стояв тепер спиною до камери, а Денис – лицем. Щоправда, можливо, тут не одна камера… У вiкно билася муха. Страшна iсторiя, моторошна – ось так прожити все ж-життя, як самотнiй ж-жук на вiконному склi…

– Нi, – сказав Олександр i закашлявся, бо голос раптом сiв. – Ти ж не хочеш самотностi? Тобi пропонували дистанцiйне навчання, ти вiдмовився. Тобi пропонували програму адаптацii, але ти захотiв у нормальну школу…

Денис кивнув:

– Я хотiв поспiлкуватися з рiзними людьми. Це ж природно?

Олександр вiдчував його погляд щокою.

– Що трапилося там, в експедицii? Ти знаеш?

– Мене багато разiв запитували. Я все розповiв. Ви ж читали моi звiти?

– Згiдно iз законом, – уточнив Олександр, – потрiбна дуже вагома причина, щоб замкнути пiдлiтка проти його бажання. Але якщо всюди, де ти з’явишся, будуть вмирати люди…

– Але чому вони будуть вмирати? З якоi причини? – В голосi хлопця почувся втомлений подив. – До чого тут я?!

«Ось i я не знаю».

Денис перетнув кiмнату. Взяв волейбольний м’яч, що закотився у куток, пiдкинув на руцi.

– Ви граете у волейбол?

– Нi. Тiльки ранiше, в юностi…

М’яч ударився об стiну, обшиту деревом.

– У кiмнатi краще не грати, – винувато сказав Денис.

М’яч вдарився ще раз, косо вiдскочив вiд декоративного керамiчного свiтильника i з силою вдарив у щось крихке над вхiдними дверима. Посипалися крихiтнi скалки.

– Камера, – сказав Денис розгублено. – От так халепа… Я камеру випадково розбив…

Олександр майже проти волi подивився йому в очi.

– Ви нiкому не сказали в комiсii, що знали мого батька, – сказав Денис.

– Звiдки ти… звiдки ти взяв?

– А матiр ви бачили всього лише раз. Але вона добре вас запам’ятала.

– Тобi розповiдали? Про мене?!

– З вас все й почалося, – сказав Денис. – Батька вiдрахували iз загону. Вiн знайшов iнший спосiб повернутися в експедицiю. Вiн одружився з мамою. Яка була кепським iнженером. Але iдеально пiдходила на роль матерi, особливо в поеднаннi з моiм татусем у ролi батька…

– І вiн все це тобi розповiв?!

– Зiзнайтеся, Олександре. Що ви зробили, аби батька вiдрахували iз загону претендентiв?

– Нiчого. Правда.

– Шкода, якщо так.

Хлопчисько раптом посмiхнувся дивною посмiшкою. М’язи його обличчя затремтiли. Олександр мимоволi позадкував до дверей.

– Камера розбилася, – сказав Денис. – Але у вас iз собою пристрiй. Щоденник. Ви усе записуете.

– Це моя робота.

– А лiкар нiзащо не зайде. Вона боiться зi мною зустрiчатися.

– Ти фантазуеш…

– Батько був вашим другом. Кращим другом. До однiеi розмови. Вночi, пiд час дощу. Ви йшли пiшки до станцii. Пам’ятаете?

– Вiн що, i про розмову розповiв тобi? З огляду на те, що тобi було вiсiм, коли вiн помер?!

– Так, – Денис трохи примружився. – Думаю, в пам’ять про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслiдувати мене? Тим бiльше за те, чого я не робив?

– Дурницi. Як я можу тебе переслiдувати? Я слiдчий…

– З правом вагомого слова, – Денис мiцно заплющив очi. Дивно – вiн був схожий у цю мить на кота, що грiвся на сонцi.

– Ти дуже… вдався в батька, – сказав Олександр. – Ти так на нього схожий, що я повiрив би в переселення душ…

Денис пiдкинув м’яча i знову зловив:

– Шкода. Повторюете, що ви нiчого не зробили, аби батька прибрали iз загону? А вiн-бо був упевнений, що це ви. Для нього в цьому був сенс – протистояння, суперництво. Але якщо ви нiчого не зробили – тож вiн даремно зарахував собi перемогу над вами?

– Я передчував, що експедицiя погано закiнчиться, – повiльно зiзнався Олександр.

– Погано – для кого? Їхнi портрети – в залi слави космонавтики. Їх iмена вчать у школi. Так для кого погано закiнчилася ця експедицiя?

– Для тебе…

– Для мене, – Денис стукнув м’ячем об стiну, – ще нiчого не закiнчилося. Я сподiваюся.

Олександр зачекав, сунув руку за пазуху i витяг з внутрiшньоi кишенi куртки чорний цилiндр щоденника на петельцi. Поклав на стiл.

– Це жест довiри? – Денис пiдвiв брови неприемним дорослим жестом.

Олександр мовчав.

Денис похитав головою. Взяв зi столу щоденник. Покрутив у пальцях. Спалахнуло червоне кiльце, розгорнулася в повiтрi панель керування.

– Не можу звикнути до цих штук, – пробурмотiв Денис i вiдключив запис. Червоне кiльце згасло, вiдключений щоденник вже не був схожий на тлiючу сигару.

– Бiльше нiхто не помре, – сказав Денис. – Хлопчисько утнув дурню. Вiн жадiбний. Вiн хотiв бiльшого…

Олександр прикусив язика.

– Я вигадую казки, – Денис розкрутив м’яч на пальцi, як глобус на осi, всi його рухи були разюче точнi i розрахованi. – Я складаю казки i розповiдаю собi. Адже це не ознака божевiлля? Я самотнiй хлопчина з непростою долею. Казки нi до чого не зобов’язують i нiчого не означають. Це просто фантазii. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пiрамiдкою. Пластмасовою пiрамiдкою, на яку так приемно нанизувати кольоровi кiльця. І вiн нанизав на себе дядька Толю, потiм тата. А тодi Крiса, потiм Єву. Затим i iх усiх. Забрав собi. Жадiбний хлопчина – хотiв iграшок. До моменту посадки у нього було тринадцять iсторiй життя, тринадцять докладних пам’ятей про все. Тринадцять схованок умiнь i навичок, з яких його особистий стрижень – найбiльш слабкий. Але й найбiльш живучий. Чiпкий. Матiр вiн хотiв залишити назовнi, але вона здогадалася про все. Вона була нещасна i сумувала без тата. Тому неньку я теж забрав собi. Я фантазую про те, як славно було б забирати з собою людей i жити з ними. Я дуже хотiв би забрати й тебе, але це пiдозрiло. Імператор Смерть… Не можна так скупитися. Але я iх усiх люблю. Вони – моi громадяни. Я iх iмператор.

– Ти справдi божевiльний, – прошепотiв Олександр.

– Так, – Денис кинув м’яча i зловив бiля самоi пiдлоги. – Але я не загрозливий. У мене схильнiсть до фантазування. На самотi я розважаю сам себе.

М’яч знову закрутився у нього на пальцi, i шви на темно-червонiй волейбольнiй шкiрi миготiли, нiби материки чужоi планети.

– Кольоровi кiльця, – сказав Олександр. – Пiрамiдка. Братське кладовище…

– Але, може, вони живi? – Денис лагiдно на нього покосував. – Га? Може, вони дивляться на тебе моiми очима? Першi громадяни великоi iмперii, якi подолали трагiчну невiдповiднiсть духу i тiла?

Олександр мовчав.

– Невже ти нiколи не згадував Владика? – м’яко запитав Денис. – Який, щоб довести щось тобi… i собi також, певна рiч, полетiв у експедицiю не так як бiолог, а як самець?

– Замовкни!

– Вiн простив тебе. Я простив тебе, Сашку-черепашко. І не дивись на мене, як Еля Дiмiнуендо на дохлу жабу.

М’яч дзвiнко вдарив об пiдлогу. Олександр довго чув вiдлуння удару. Хоч луни бути не могло.

– Хочеш приеднатися до нас? Стати громадянином iмперii? – Голос Дениса став густим i в’язким.

– Нi!

– Свобода? Братерство? Глибоке взаеморозумiння в колективi таких рiзних, але таких гiдних особистостей? Злиття…

– Нi!

– Перехiд на iнший якiсний рiвень! Інший спосiб iснування, що вiдкривае…

– Заткнись!

– Даремно. Дуже скоро вiльний прийом у громадянство буде закритий. Тiльки найдостойнiшi. А ти – просто пересiчний хлопчина, Сашку, яким був, таким i залишився. А тепер пiди i скажи iм, що трагедii в школi – не бiльше, нiж ланцюг випадковостей. У мене був гiпертонiчний криз, у Луки – давня травма голови, про яку нiхто не знав. Реально була така травма – я ще в школi з коня впав. А той випав iз вiкна… Єлизар випав з вiкна, цим усе пояснюеться. Просто запаморочилось перед очима. Нехай мене переведуть в iншу школу, якщо цi мене не хочуть… Бiльше смертей не буде. Адже не можуть випадковостi тривати вiчно.

І вiн кинув Олександровi м’яч.


* * *

– Вiн розбив камеру м’ячем! Сказав би – будь ласка, я б ii вiдключила!

Жiнка-лiкар нервувала i пильно дивилася на Олександра. Неначе боялася, що зараз вiн почне ходити, натикаючись на стiни…

– Про що ви говорили?

– Я поставив йому всi запитання, якi хотiв, – сказав Олександр. – Я зв’яжуся, за мною надiшлють транспорт…

– Ви iдете?

– Я закiнчив.

– Ви отримали вiдповiдь?

Вiн твердо подивився iй в очi:

– Ланцюг випадковостей, нiчого бiльше. Фатальних, звичайно. Або доведеться повiрити в неймовiрнi речi. Якi зруйнують наше уявлення про свiт. А ми ж цього не хочемо?

– Ви мене питаете? – Лiкарка прийшла в замiшання.

– Себе, – зiзнався вiн. – Але в будь-якому разi цей хлопчик бiльше не буде тут учитися. Спасибi, ви менi дуже допомогли, до побачення…

– М’яча-бо залиште, – тихо сказала жiнка-лiкар.


* * *

Вiн вийшов з будiвлi iзолятора в парк i пiшов до берега, iнодi натикаючись на кущi. Але свiдомiсть його була ясна. Вiн просто бачив перед собою не шкiльний парк з його квiтами i метеликами, а бетонну дорогу, залиту дощем, i двох молодих людей, що йдуть до станцii, де через пiвгодини мала з’явитись електричка. Значить, з мене все почалося, думав вiн.

Прiзвище Елi було Рене. Дiмiнуендо ii прозвали за ледве чутний, тремтливий голос. Де вона зараз? Крихiтний маркер, точковий спогад, що не мае значення нi для кого, крiм двох учасникiв. Еля Дiмiнуендо, яка бажае неодмiнно поховати жабу за обрядом якоiсь екзотичноi секти, а жаба в кiнцi кiнцiв ожила i тихенько сховалася пiд витяжку кондицiонера…

Вони багато пили того вечора. На зворотному шляху меланхолiя перетворилася в злiсть. Десятихвилинноi прогулянки вистачило, щоб пояснити Владику, чому його нiхто не вiзьме в експедицiю. Не те що в довгий рейс – але навiть у лiс за грибами. Всього кiлька прикладiв з життя – ким був Владик, як вiн з’явився, як з ним поводилися. Чого вiн вартий. Напевно, це було занадто. Потiм зробилося соромно. Але каяття запiзнилося – Владик закусив повiддя, мiж ним i Сашком-черепашкою навiки постала скляна стiна.

Значить, з мене все почалося?

На злiтний майданчик бiля берега опускався вертолiт. Олександр вiдвернув обличчя вiд вiтру. Ланцюг випадковостей, сказав вiн собi суворо. Бiльше не повториться.

І закинув непотрiбний щоденник у море.




Вiзит до Імператора[5 - © М. та С. Дяченки, 2012]


У призначений день «Метрополiя» не з’явилася. Телескопи (скiльки iх було) марно шукали в небi нову зiрку.

Інформацiйнi служби поспiшили запевнити – вiсiмдесят рокiв тому було зафiксовано найбiльше в iсторii запiзнення iмператорського корабля – тодi вiн спiзнився на десять дiб.

«Метрополiю» чекали десять дiб, i ще десять дiб, i ще… Тридцять днiв – за цей час обговорили всi версii i спрогнозували всi варiанти майбутнього. Дехто виявляв навiть оптимiзм. У планетарнiй адмiнiстрацii народились раптовi сепаратисти.

– Ми – громадяни Варти. Передовсiм – планета, i тiльки потiм Імперiя.

– Не варто чекати дива вiд Імператора! Ми живемо автономно, бiльш того – ми живемо суверенно, i давно пора привести юридичний статус у вiдповiднiсть iз цим фактом!

– Час починати роботу з протоколами. Треба самостiйно оновити коди i жити далi – так, нiби «Метрополiя» нiколи не прийде!

Уряд вагався. Протоколи i коди виробничих лiнiй вважалися особистою власнiстю Імператора. Нiхто не хотiв ставити свiй пiдпис пiд бунтарським наказом – зламати декодери, почати примусове оновлення. Час iшов; термiн придатностi програм закiнчувався, як зазвичай, у кiнцi двадцятирiччя, пiд Новий рiк.


* * *

Молодший брат Артема Кирило прийшов зi школи з пiдбитим оком i не зiзнавався, що трапилося. Брехав, що налетiв на дверi, якi чомусь не вiдкрилися автоматично. Мати повiрила, а це означало, що вона несповна розуму.

Вечеряли мовчки. Батько був похмурий. Всерединi у Артема звучала хулiганська пiсенька «Лiвий заднiй» (вiн завжди щось спiвав про себе, ще змалку. Це була дурна звичка, вiд якоi важко позбутися). І зараз у головi само собою лунало хвацьке «Шльоп, смик, лiвий заднiй, тиць, шмяк, тихше-тихше…»

– Ми суверенна планета, – мати порушила тишу i перервала нечутну пiсеньку. – Рано чи пiзно це мало статися.

Батько стиснув губи. Вiн працював у мiнiстерствi харчового синтезу, був близький до галузевоi адмiнiстрацii i ранiше нiколи не базiкав зайвого про свою роботу. У всякому разi, при дiтях.

– Послухай, Любо. Пiд Новий рiк застарiють усi коди. Без поновлення злетять паролi. Це означае, що лiнiя синтезу, наприклад, стане. Не знаю, як у енергетикiв, а у нас просто зупиниться виробництво! Резервного харчу на складах вистачить на мiсяць, нi на день бiльше! Знаеш, що це означае? Голод!

– Припини, – сказала мати, i голос ii затремтiв. – Не верзи дурниць, будь ласка.

За столом знову зробилося тихо. Молодший брат сидiв, спершись на руку, прикривши долонею пiв обличчя; Кирило не слухав розмови, йому було плювати на швидкий кiнець свiту, вiн заново проживав те, що сталося сьогоднi в школi. «Обов’язково розiбратися», – нагадав собi Артем.

І знову мовчки заспiвав – мимоволi, не замислюючись: «Кiс, зась, лiвий заднiй, хвiст, зрiст, по лобi кришкою…»

– Уряд не допустить, – мати заговорила знову, – i до того ж, у нас е кiбернетики. У нас найкращi у Всесвiтi кiбернетики, ось хай вони i помiняють коди!

– Наказ на декодування – зрада Імператора.

– Якщо Імператор кинув нас напризволяще…

Мати замовкла. Нiколи i нiхто не говорив про Імператора в такому тонi.

– Імператор не може так iз нами вчинити, – сказала мати, нiби бажаючи загладити необережнi слова. – Це неможливо.

Усi знову замовкли. Матовi лампи горiли пiд стелею, клiматичний бар’ер прикривав кiмнату вiд холодного захiдного вiтру, i жовто-зеленi стебла декоративних в’юнкiв чiплялися за спинки стiльцiв. Так або приблизно так сидiли зараз мiльйони сiмей у типових кiмнатах iз декоративними в’юнками, над типовими упаковками з синтезованою iжею, з типовим подивом на обличчях: що ж буде, якщо «Метрополiя» не прийде…

Мати права, думав Артем. Ключi та коди вiд виробничих лiнiй повиннi належати тим, хто на них працюе. Зiрки вибухають, астероiди падають; а якщо «Метрополiя» не прийде до Нового року, лiнii зупиняться…

Здаеться, вони з матiр’ю подумали про одне й те ж саме – у всякому разi, одночасно пiдвели очi i подивилися з однаковим острахом. Артем тут же сказав перебiльшено голосно:

– «Метрополiя» прийде сьогоднi або завтра! У нас в унiверситетi всi так кажуть!

– Ми дуже спокiйно жили… – зловiсно пробурмотiв батько.

Мати стиснула губи. Вiдтодi як пiвроку тому вона не пройшла атестацiю i була звiльнена з адмiнiстративноi посади в своему департаментi, вона майже не бувала веселою, хоча батько i намагався покращити iй життя, як мiг.

– Зараз вони не пiдпишуть такий наказ, – батько торкнувся панелi, i упаковка з недоiденою вечерею пiшла в утилiзатор, – будуть ховатися одне за одного, лаятися i перекладати вiдповiдальнiсть… Але коли лiнii стануть, коли не буде води, тепла i свiтла, тодi вони все-таки накажуть розкрити декодери, ось тут-то i з’ясуеться, що нашi кiбернетики нi хрiна, вибачте, не тямлять в iмперських кодах! Адже для того, щоб оновлювати iмперськi коди, треба бути iмперським програмiстом, а не…

– Вибач! – рiзко сказала мати. – Це пiдлабузництво перед «Метрополiею».

Батько подивився на неi, але нiчого не сказав.

Кирило зiтхнув i вiдсунув майже повну упаковку з вечерею.

– Ось ми зараз не доiдаемо, – сказав батько. – Залишаемо iжу на столi. Розбестилися… А уявiть, як нам доведеться вирощувати iжу в землi, як дикунам. Вбивати тварин i iсти iх…

Кирило нарештi вийшов iз задуми й аж поперхнувся.

– Як – убивати тварин?

– Заради iжi!

Мати зблiдла i вийшла з-за столу, не сказавши нi слова. Слiдом за нею, скориставшись нагодою, пiдвiвся й Кирило. Артем наздогнав його на порозi спальнi.

– Хто тебе вдарив? Покажеш менi його!

– Це моя справа, – з гiднiстю сказав Кирило. І додав з несподiваними сльозами в голосi: – А якщо тварин убивати – то й i взагалi…

У цей момент екран в iдальнi помутнiв i сам собою ввiмкнувся, як бувало тiльки в разi екстрених, найважливiших всепланетних повiдомлень. На екранi з’явився п’ятирiчний Кирило – так був запрограмований канал, щоб маленький Кир повiдомляв сiм’i найважливiшi новини.

– Увага! – заговорив малюк на екранi. – Інфо-мацiйна служба пе-едае екст-ене повiдомлення… – звук «р» не давався п’ятирiчному дикторовi, як не вмiв його вимовляти п’ятирiчний Кирило. – Мiжпланетне судно Його Імпе-ато-ськоi Величностi «Мет-ополiя» вийшло з пiдп-осто-у в оз-ахунковiй точцi. Увiйдiть у ме-ежу, щоб знати бiльше, – i замовк, щиро посмiхаючись з екрану.


* * *

Через кiлька днiв «Метрополiю» можна було розрiзнити на небi неозброеним оком.

Ще через два тижнi вона вийшла на орбiту. Жоден запис, картинка, голограма не передавали того, що бачили зараз люди з Варти – вночi i вдень в небi висiла бiла квiтка. Змiнюючись, повертаючись, розпускаючи i складаючи пелюстки, вона була схожа то на орхiдею, вилiплену зi снiгу, то на медузу, виткану з диму. Артем вивчав пристрiй iмператорського корабля в школi, як i всi жителi Варти, i в класi його запевняли, що корабель Імператора спроектований i побудований прагматично, лаконiчно i функцiонально, без схильностi до зовнiшнiх ефектiв.

Тепер Артем засумнiвався в цьому.

Нехай жодна мембрана або поверхня «Метрополii» не були створенi для прикрас. Нехай усе, що здавалося пелюстками i листям, було включене в структуру, слугувало для розподiлу енергii, формування внутрiшнiх теплових потокiв та iнших численних потреб. Але як же була вражена людина, коли вперше побачила «Метрополiю» в небi своеi планети!

Дiти ходили, задерши голови, спотикаючись i наскакуючи одне на одного. Дорослi намагалися триматися з гiднiстю, але це не завжди вдавалося. На пласких дахах, в рекреацiйних зонах масово натягали гамаки – люди годинами, вдивлялися на «Метрополiю». Старi люди казали: «Треба надивитися. Хтозна, чи побачимо наступного разу…»

З iнформацiйних мереж прийшло коротке звернення Імператора до пiдданих Варти. Імператор привiтав усiх, особливо молодих, якi вперше побачили прибуття «Метрополii», висловлював задоволення загальним розвитком планети – жодна виробнича лiнiя не втрачена за двадцять рокiв, екологiчна рiвновага дотримуеться iдеально, чисельнiсть населення стабiльна, охорона здоров’я на висотi, – а також, завершуючи свою промову, запропонував усiм жителям Варти, якi хочуть бути пiдданими «Метрополii», подавати заявки на розгляд.

Промова Імператора прийшла з корабля в текстовому виглядi. Державнi агентства так i транслювали ii – летючим рядком. Аудiали вкладали текст у вуста робота з низьким чоловiчим голосом. Сiм’я Прозорова почула промову Імператора у виконаннi вiртуального малюка Кирила.

– Про запiзнення – анi слова, – сказала мати.

– Імператор не запiзнюеться, – вiдгукнувся батько; пафос у його голосi був iз вiдтiнком iронii, але не сарказму. – Імператор затримуеться… Мiй шеф замкнувся у вiддiлi i п’е…

– Чому так?

– Встиг наламати дров. Невдалi рiшення, нецiльове використання, любив пожити… А головне – вiн метушився, поки чекали «Метрополiю», вiв, як я розумiю, нелояльне листування, а зараз усi файли пiшли нагору.

– А ти? – напружено запитала мати. – У тебе, сподiваюся, все чисто?

Батько знизав плечима.

Кирило сидiв, прикриваючи рукою половину обличчя. Матерi вiн пояснив, що спiткнувся на сходах, i та не стала розбиратися. Не на часi думати про синцi, коли файли пiшли нагору!

Усi документи. Всi виробничi, дiловi, адмiнiстративнi матерiали, все листування, крiм приватного (а злi язики стверджували, що i приватне теж). Мати сподiвалася, що iмператорська служба зайнятостi зацiкавиться ii скаргою на несправедливе звiльнення. «Метрополiя» висiла над Вартою, щомитi обробляючи колосальнi обсяги iнформацii, i всi на планетi чекали рiшення Імператора щодо великих, середнiх i дрiбних справ, а тi, що були надiленi владою, ще й тремтiли…

Це були довгi години, час очiкування справедливостi. Тим, хто злетiв високо, страшно було впасти пiд Його Імператорським поглядом, а iншим, кому не вистачало з неба зiрок, кортiло бачити чуже падiння.

Артем вирiшував завдання з векторноi алгебри i спiвав про себе «Ранкову елегiю», яку склав майже повнiстю. Вiн подумував записати ii i навiть, може, показати Ванессi.

– …Ти менi скажеш нарештi, хто тебе б’е? Один, чи iх багато?

– Це моя справа.

– Покажи менi його! Сказати старшому братовi – це нормально. Це не донос, ти не ябеда. Гадiв, що зарвалися, треба провчити!

Кирило посмiхнувся кутиками рота. Вiн був найупертiший з Прозорових – найупертiший в родинi, де поступливих не було.


* * *

– Ти заявляв на пiдданство? – запитав батько, коли вони опинилися удвох за накритим до вечерi столом.

– Нi, – Артем здивувався.

– Не бреши менi.

– Па, я не заявляв на пiдданство, – сказав Артем щиро.

– І не збирався?

Артем помовчав. На його курсi отих, що не подали заяву, було двое зi ста – вiн i Ванесса.

– Люди пробують себе, – сказав вiн обережно. – Це пригода. Ясно ж, що з мiльярда жителiв Варти отримають пiдданство, якщо й отримають, десь пiвсотнi людей. Тому нiякоi вiдповiдальностi – подаеш заяву i чекаеш, лоскочеш нерви пару тижнiв, поки тобi не скинуть на пошту ввiчливу вiдмову.

– Але ти не подавав. Чому?

– Та нащо менi здалася ота «Метрополiя»?

– А я подавав, – сказав батько з викликом. – Коли менi було стiльки рокiв, скiльки тобi, я подав заявку. Усе було так, як ти сказав: два тижнi хвилювання i ввiчлива вiдмова… А потiм «Метрополiя» зникла. Знаеш… це були нелегкi днi.

– Тату, – сказав Артем. – Ти хоч розумiеш, що якби ти отримав тодi пiдданство «Метрополii», – не було б нi мене, нi Кирила, нi… нi мами в твоему життi!

Батько кивнув i розтягнув губи.

– Ти молодець. Я був дурнiший у своi вiсiмнадцять рокiв.

Артему здалося, що батько хоче сказати щось iще, але в кiмнату увiйшла мати, i розмова змiнилася.


* * *

Нервове напруження на планетi досягло пiку, коли Імператор нарештi оголосив свое рiшення. Головний адмiнiстратор Варти був звiльнений разом iз п’ятьма мiнiстрами. Дев’ять осiб потрапили пiд iмперський суд. На звiльненi мiсця були призначенi новi люди – деякi закономiрно, iншi – несподiвано для всiх. Мiнiстром енергетики стала жiнка з «Метрополii» – це був, мабуть, найкарколомнiший з кадрових трюкiв.

Батько Артема отримав призначення на посаду змiщеного шефа. Цiлий день батько провiв у мовчаннi, з округленими очима, з упаковкою заспокiйливого пiд рукою, i тiльки потiм зрадiв.

Скаргу матерi не задовiльнили. Вона зустрiла цю звiстку стоiчно, тiльки губи ii стали тоншими.

Артем прогуляв заняття в унiверситетi i пiдстерiг брата на шкiльному подвiр’i. У Кирила була розбита губа, вiн iшов, притискаючи до рота паперову серветку.

– Де вони?

Кирило похмуро подивився на нього знизу вгору. Вiн був на голову нижчий за однокласникiв, худорлявий i кволий – хоча абсолютно здоровий. Лiкар казав – «генетичнi особливостi».

– Я виросту, Імператор дасть менi пiдданство, – сказав Кирило. – А вони все життя будуть гнити на Вартi!

Артем так розгубився, що навiть перестав злитися.

– Чому «гнити»? Хто тобi таке наговорив, що на Вартi люди «гниють»?

Брат обiйшов його i пiшов далi не озираючись i не вiдповiдаючи.

Високо в небi над його головою висiла бiла, пiдсвiчена сонцем квiтка «Метрополii».

– Вiн уявив себе кращим вiд iнших! Вiн зiзнався, тому в класi його не люблять!

Дiвчина виглядала цiлком дорослою, важко було повiрити, що вони з Кирилом – однолiтки.

– Що значить – зiзнався? Вiн когось ображае? Га?

– Вiн так дивиться, нiби ми всi дурнi. Ну то й що, вiн кращий учень у класi! Коли у нас буде екскурсiя на «Метрополiю», вiн не поiде з усiма!

– Це ж iще чому?

– Так вирiшив клас! – вiдрiзала дiвчина. – Нехай зрозумiе: вiн не кращий за iнших, а такий самий, як усi!

– Якщо такий самий, нехай i iде з усiма! – Артем пiдвищив голос. – І такi питання вирiшуе не клас, а iмперськi служби!

Вiн зрозумiв, що кричить на молодшу дiвчинку, ровесницю брата, а навколо вже зiбрався натовп.

Екскурсii на «Метрополiю» влаштовувалися за жеребом – зi ста класiв iхав один. Можливо, дiвчина фантазувала зараз, а може, й нi. Ймовiрно, iхньому класу пощастило, iх приведуть зранку на космодром, умитих i пiдстрижених, посадять у човник, i вони на власнi очi побачать iмператорський корабель зсередини…

– Твоя правда – все люди однаковi, – сказав вiн, знизивши голос, майже пошепки. – Тому Кирило поiде на екскурсiю разом з усiма.

– Подивимося! – дiвчисько зiщулилось.

Артем пiшов, бiльше не слухаючи. На серцi в нього лежав холодний слизький камiнь.


* * *

Перестановки i призначення закiнчилися. Прокуратура «Метрополii» в цiлому схвалила вироки, винесенi судами Варти за двадцять рокiв, виявленi були двi чи три судовi помилки. Крiм того, Імператор помилував спецiальним указом кiлька тисяч засуджених.

Устаткування, вироблене на Вартi для «Метрополii», було доставлене на орбiту.

І нарештi, указом Імператора були оновленi коди виробничих лiнiй. Вiдразу пiсля цього загальне напруження змiнилося святом.

– А якби не оновили? – мати нервувала, бо ii не слухали. – Чому нам не довiряють? Ми провадимо для них енергоемне i шкiдливе виробництво! Ми – колонiя, так було i е, але чому не дозволити нам самим управляти своiми виробничими лiнiями?

– Тому що лiнii – власнiсть Імперii, – сказав батько.

– Зрозумiло! Ми працюемо кожен день, отруюемо повiтря своеi планети, щоб зробити для «Метрополii» отi божевiльнi агрегати! Ми ходимо по струнцi, звiтуемо про кожне сказане слово… Вони доять нас, вигрiбають нашi надра, п’ють нашу воду, забирають кращих людей… А у цих наших баранiв немае нi на грiш гiдностi! Я вже не кажу про патрiотизм! Бiжать на «Метрополiю», задерши хвости, i щасливi, що iх узяли!

– «Метрополiя» доставляе нам технологii, – тихо сказав батько. – Утiм, ти сама знаеш.

Мати опустила голову.

– Знаю. Нас годують з руки. А якщо ми не будемо слухнянi i ласкавi, нам вiдключать iмперськi блага, щоб ми переконалися, як нудно жити без iжi…

Артем мовчав. Пiвгодини тому вiн додивився кiно – випадковий фiльм з нового iмперського зiбрання. Фiльм був, як удар ломакою по макiвцi, вiн збивав з нiг давньою, глибинною, майже тваринною силою – при тому, що кiно було «з iсторii» i дiя вiдбувалася серед молодих учених на Землi.

Імперськi фiльми, тексти, розважальнi та пiзнавальнi видовища, хлинули з орбiти, на деякий час паралiзувавши роботу i навчання. Все, що було створено в «Метрополii» за двадцять рокiв – картини, одяг, музика, о5брази, смаки, танцi, запахи, iдеi, анекдоти, – дiсталося народовi Варти безоплатно, без обмежень.

І тут же все, що було написано, придумано, складено i знято на Вартi за останнi двадцять рокiв, померкло i загубилося. Двадцять рокiв тут намагалися дотягтися до iмперського рiвня – копiювали вiдоме i намагалися знайти свiй шлях. І майже скопiювали, i майже знайшли – i все разом знецiнилось подарунками «Метрополii», як линялий плюш у порiвняннi зi шкурою живого леопарда.

А ще вечiрки, фестивалi, спортивнi змагання та вiдкритi лекцii для бажаючих – на будь-якi теми, в живому виконаннi фахiвцiв. Посланцi висаджувалися кожен день, стрибали на Варту зi своiх човникiв – пiдданi Його Імператорськоi Величностi, вони були на пiвголови вище мiсцевих i видiлялися в натовпi, навiть якщо мовчали.

– Коли вже все закiнчиться? – з тугою сказала мати. – Коли нарештi вони заберуться з орбiти, щоб можна було спокiйно дивитися в небо… На мене тисне ця штука, увесь час здаеться, що вiн дивиться вниз, а у вас такого немае?

Дивлячись, як вона нервуе, Артем вiдчував себе зужитим i дрiбним, як старовинний гвинтик з рiзьбленням.

– А менi подобаеться, – пробурмотiв батько. – Менi подобаеться дивитися на «Метрополiю». Хоч щось красиве, нестандартне в життi…

– Нестандартне! – мати повернула голову, i вiд виразу ii очей батько напружився.

– Люба, ну, що ти…

– Ілле, ти розумiеш, що зараз лiтае у нас над головою? Ти розумiеш, хто на нас дивиться? Може, саме в цю секунду!

Артем здригнувся. «Вечiр на рейдi», який грав у його головi, на пiвтактовi змiнився хвацьким «Лiвим заднiм», i це був кепський знак.

– Імператор, – прошепотiла мати. – Як вони не бояться бути там, на борту, кожного дня – в одному просторi поруч iз цим… Дихати одним повiтрям… Я б i на порiг не ступила, знаючи, що вiн усерединi.

– Ким би не був Імператор, – пробурмотiв батько, – ми бачили вiд нього тiльки хороше, правда?

Решту вечора провели в мовчаннi.


* * *

– …Твоя однокласниця каже – ти зазнався. Що це означае?

– Що вона дурепа.

– Кире, – сказав Артем. – Ми живемо на Вартi, живемо серед людей. Ти можеш скiльки завгодно мрiяти про пiдданство…

– Я не мрiю, – сказав Кирило. – Якби менi було вiсiмнадцять, я вже отримав би iмперський паспорт… І я його отримаю!

– Що вона базiкала щодо екскурсii на «Метрополiю»?

– Сьогоднi була екскурсiя.

– Як! А…

– Я не iздив.

– Чому? Вони не мали права тебе не пустити!

– Я не збираюся з ними сперечатися. Менi плювати на iхнi жалюгiднi екскурсii. Через двадцять рокiв я буду пiдданим Імператора!

Пiсля цих слiв Кирило вiдвернувся до стiни, i розмова стала неможливою.


* * *

Досi тiльки вони двое з усiеi групи не заявляли на пiдданство. Але тепер Ванесса зламалася.

– Я хочу жити, як вони, – зiзналася вона пошепки в унiверситетському парку, стискаючи i розтискаючи гострi кулачки. – Щосили, повнокровно, насичено… на розрив. Заради iдеi чи заради науки, або… все одно. Робити щось найкраще, серед найталановитiших…

– Ти уяви, яка у них конкуренцiя, – сказав Артем. – Вони там усi – найкращi. Уявляеш, як треба зi шкiри геть пнутися, щоб чогось серед них досягти!

В зенiтi пливла «Метрополiя», освiтлена низьким сонцем.

– Подай заяву, – сказала Ванесса, i ii губи блищали, нiби намазанi медом. – Менi здаеться, у тебе е шанс.

– Чому?

– Ти… щось у тобi е. Ти, може, i не найкращий студент потоку, але ти… особливий.

– Я?

– А ще у них е спецiальна програма для молодих сiмейних пар, – прошепотiла Ванесса i потяглася до Артема солодкими губами. – Значить, двох вiдповiдних вiзьмуть легше, нiж когось одного…

Артем вiдсторонився. Йому подобалася Ванесса, але зведення iх вiдносин у ранг «сiмейних» здалося йому недоречним поспiхом.


* * *

Пiдсвiчений низьким сонцем корабель «Метрополiя» був палево-рожевим, як найцiннiший сорт дерева. На вулицi Другоi Столицi запала нiч; хтось зустрiчав ii в окулярах для кiно, хтось працював, хтось читав. Хтось кохався, хтось ридав над ввiчливою вiдмовою: «Ваша кандидатура уважно розглянута iмперською службою iммiграцii. На жаль, в даний момент Імперiя не мае можливостi прийняти вас у число пiдданих Його Імператорськоi Величностi»…

Артем iшов вузькою мiською стежкою. Пiдошви його черевикiв, розпiзнавши покриття як «пiшохiдне», витончились, утворюючи iлюзiю ходьби босонiж.

– Газон, – сказав вiн уголос i вiдчув траву пiд ногами. Ранiше його туфлi були налаштованi на голосову команду «Трава», але в унiверситетi йому пояснили, що на молодiжному жаргонi це звучить як непристойна лайка.

Технологiя «суголосного взуття» прийшла на Варту з орбiти двадцять рокiв тому. Якби не iмперськi програмiсти i бiохiмiки, Артем крокував би зараз бетонною смугою, завантаженою колiсним транспортом, i на ногах у нього були б гумовi шльопанцi…

Утiм, хто сказав, що людина в гумових шльопанцях не може бути щасливою?

Артем сiв на плетену лаву i витягнув ноги. У промiжках мiж гiллям засвiчувалися вiкна – люди поверталися з роботи. Або прокидалися пiсля денного сну. Чи просто гнали вiд себе темряву, хоча вiдтодi, як над планетою зависла «Метрополiя», ночi стали вiдчутно свiтлiшi…

Вiкна, вiкна, вiкна… Вилiплюють один за одним житловi модулi. На планетi не так багато територiй, де можна розмiститися з комфортом на полюсах вiчноi криги. Мiж ними – величезнi простори океанiв. Рiвнини, де вiтер згризае камiнь за кiлька хвилин. І кiлька оазисiв, де тулиться мiльярд населення, де ростуть жовто-зеленi декоративнi лiани, де опрiснюють океанську воду, де дивляться в небо…








Пискнув комунiкатор у нього в кишенi. Це була, звичайно, Ванесса. Можливо, Артем повiвся з нею надто… холодно?

– Покажи лист, – сказав вiн пiсля секундного вагання.

Вiдкрився текстовий фрагмент.

«Шановний Артеме Прозоров! Служба протоколу Його Імператорськоi Величностi повiдомляе Вам, що ви запрошенi на аудiенцiю завтра, об одинадцятiй ранку за часом Другоi Столицi. Вам слiд прибути до державного космопорту, центральна стiйка, до дев’ятоi ранку. Форма одягу – дiлова.

Примiтка: якщо ви вiдмовитеся вiд аудiенцii Його Імператорськоi Величностi з релiгiйних, моральних чи iнших мiркувань – до вас i вашоi сiм’i не будуть застосованi санкцii або репресивнi заходи».

Пiдошви його нiг стали крижаними. Холодний вiтер, простягнувшись над землею, обдурив «розумнi» туфлi i вистудив п’яти так, немов Артем справдi був босонiж.

Вiн знову перечитав повiдомлення. З полегшенням зрозумiв – це жарт. Безглуздий розiграш.

Ще через кiлька секунд, коли планетарна мережа пiдтвердила справжнiсть зворотноi адреси, йому захотiлося стати давнiм гвинтиком з рiзьбленням i забитися пiд плетену лавку.


* * *

Імператор не людина. Цього нiколи не приховували.

Імператор – надлюдська сутнiсть, побудована на основi багатьох особистостей. Імператор – держава в державi, Імперiя всерединi iмперii. Це все, що слiд було знати людям Варти i, напевно, iнших колонiй теж.

– Це дивно, – повторив батько, незвично розгублений. – Може, щось на зразок загального збору? Може, iмперськi служби збирають сотню людей, наприклад, за жеребом, i показують Імператору, немов зрiз суспiльства…

Вiн на секунду замислився – i повеселiшав, нiби знайшовши грунт пiд ногами.

– А ось це схоже на правду! Так… у моi молодi роки збирали найкращих студентiв планети на злiт, i перед нами виступали мiнiстри, наприклад. Це було загалом безглуздо, проте цiкаво, створювало такий собi творчий настрiй… Можливо… Зараз iдуть екскурсii, ти знаеш, екскурсii на «Метрополiю», i теж за жеребом…

Вiн помовчав секунду i нервово озирнувся на дверi.

– Тьомо… Думаю, мама засмутиться, якщо дiзнаеться.

– Ти пропонуеш iй не говорити?

– Нi. Вирiшуй сам. Але якщо вона дiзнаеться – засмутиться, це точно. І вона… буде проти.

– А ти б на моему мiсцi як вчинив?

Батько замислився. Думки його, як зазвичай, легко читалися на обличчi. «Якби я тiльки був на твоему мiсцi, – думав батько, – я не мiг би заснути вiд щастя. Я так мрiяв потрапити на екскурсiю i хоч раз побачити «Метрополiю» зсередини. Тi, хто там були, вважають ii найкращим спогадом в життi…»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51017037) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


© М. та С. Дяченки, 2009




2


© М. та С. Дяченки, 2001




3


© М. та С. Дяченки, 2002




4


© М. та С. Дяченки, 2009




5


© М. та С. Дяченки, 2012



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения